Скласти план
блакитний океан над головою. золоте море хлібів перед очима. спекотне сонце і сухий легкокрилий вітерець, що приємно освіжає. прохолодно-сині озера попереду: вони "всихають", щезають, коли підходиш
степове безмежжя хвилює, бентежить, забиває дух.
тут дихається вільно й легко (а повітря напахчене тисячолітнім ароматом землі, хліба, сонця і квіті
тут думається красиво. тут бачиш далеко-далеко: за видолинками, за зеленими гребінчиками лісосмуг—тремтливе (від жаркого подиху степів! ) видноколо. за ним, оповита сизим манливим серпанком, друга смуга обрію. а там, далі, ледь вгадуються треті степ велетенськими хвилями розбігається в усі боки.
скіфські кургани, високі козачі могили — величні знаки вічного нашого буття на цій землі.
густі сірі шлейфи куряви тягнуться за прудкими вантажками — степова пилюга не ядуча, не гірка, а терпка, вона пахне пшеничним колоссям і теплою землею.
мов хрущі, діловито й однотонно гудуть степові невгомони — трактори.
сонце вгорі і мільйони сонць на землі: соняшникове поле. і жовтогарячі, у грайливій веселій короні золотавих пелюсток, соняшникові голови, мов радари, звернуті до світла, повертаються за ним.
соняшник—емблема украї
з-поміж густих малахітових джунглів конопель у видолинку майне блакитна блискавка — степова річечка. очеретяна сага. корови по коліна у воді
а теплого переджнив'я степ бринить від ніж'них дзвінких мелодій — у осяйній високості виспівує незримий (здається, то кришталево видзвонює саме небо! ) і найневтоімніший співець українського степу — жайворонок. лише кілька місяців він сурмить у небі, але сріблясті скалочки його мелодій надовго у душу хліборобові. і навіть узимку, коли віхола стугонить над степом, здіймаючи у білу безвість курай та соняшникове паліччя, довгими ночами степовикові вчуваються весняні співи — переливи маленької чубатенької пташки, яка першою будить степ напровесні
та присядьмо на межнику, візьмімо жменю крихкого українського чорнозему. землисті кристалики, пористі ось вона, наша годувальниця. найкращий чорнозем, що дає життя, що годує світ.
скільки перекочувалося по цих золотих рівнинах чужинських розбійницьких ненажерливих орд. всі вони гострили зуби на цей чорнозем, на його казкові плоди. недарма гітлерівці вивозили ешелонами цю землю до свого рейху.
ні, це залишається нашим. навіки. земля добре напоєна кров'ю наших дідів і прадідів. свята, священна
а дорога поспішаймо до машини, вже сонце .
ми виїхали з столиці степів кіровограда, і шлях стелеться на південь. туди, у напрямку благословенної компаніївки, сонячного, напахченого полинами врешті, цим шляхом можна переїхати весь український степ і влетіти прямо у запилений миколаїв. це там, де інгул, обійнявшись з бугом, впадає в лиман. там, де починалася давня перлина степу — казкова гі
напівзабута гілея.так називався наш край десять тисяч років тому. гілея — це по-грецькому лісиста. наші пращури дружили з греками. а ті, завітавши до нашої сторони, чарівної країни, назвали її гілеето (лісистою), бо могутні праліси, густі й зелені, шуміли над лиманами і самісіньким дніпром, тодішнім борисфеном, та заходили в глибінь степів, де люті тури вільно ховалися у високій траві та дебелих
