У мене талант (бугага) до приготування їжі проявився в 10 або 11 років. Мені здається, від безвиході. У те літо мене відправляли до бабусі на дачу. Всього на тиждень або два, я більше ніколи не витримувала без батьків. А моя бабуля готувала досить посередньо. Вона могла взагалі забути про їжу, копаючись на грядках або дати мені на обід малинки з молочком. А я любила М'ЯСО. Завжди. Ну і додатково, бабуля дуже любила пріпахать всіх до садово-дачних робіт, що я не виносила до тремтіння. Тому, відправляючись до неї, я придумала, що мій обов'язок буде - готувати нам є. По дорозі тато купив мені кулінарну книжку, чомусь про польську кухню, і я почала по ній готувати. Не всі експерименти, звичайно, були вдалими. Але слава богу, ні бабуся, ні батьки, ніколи не викидали мою їжу. І навіть нічим не висловлювали свого невдоволення. Я ж, натхненна, жерла все, що приготую. Я готувала там мінімум два рази на день (на сніданок по колишньому бабуся давала мені малинку з молоком). І пізнала безліч базових правил. І чомусь навчилася готувати рівно дві з половиною порції (щоб поїсти вдвох і добавка!)
Правилами досі користуюся, а товку вважаю - найприємнішою і легкою домашньою обов'язком. І головне, приготувавши обід, можна вже не прибиратися - борги перед суспільством виконані))
загалом, у мене склалося кілька факторів: по-перше, я дуже любила смачну їжу - у мене мама дуже добре готує. По-друге, обставини. У третіх, непереносимість якихось інших обов'язково-побутових занять, і найголовніше - прихильне сприйняття моїх експериментів близькими. Взагалі, мені здається, що люблячі готувати - це в першу чергу люблячі є. А любов до їжі з'являється (або не з'являється) у самому ранньому віці, коли тебе або змушують жерти кашу, або дають вибір - є зараз чи поїсти пізніше.
Екологічні проблеми завжди були актуальними, особливо в наш час, коли людина під постійним дахом міста, забуває, що є ще світ поза бетонними стінами. Шлях збереження природи я вбачаю в тому, що б кожна людина визначила для себе пріорітети. Наприклад, що вона хоче мати в майбутньому: таку ж ніжну і турботливу матінку-природу, яку ми звикли зустрічати в віршах і на картинах, і яка поступово відходить у минуле, чи страшне середовище для існування , яке горнеться все ближче, і топить все прекрасне в океані смітття і бруду - домівку, де не можливо буде з насолодою зробити ковток повітря чи навіть подивитись на чисті блакитні води річок. До того часу, як кожен з нас не визнає проблеми, боротьба не принесе бажаних результатів. Тому що який сенс в тому, що збереться купка активістів, позбирає сміття на певній території, а завтра вже аморальні особистості знову насмітять.Так, вибачте, ніяких сил не наберешся. Тому потрібно діяти більш глобально! Проводити заходи з масовим залученням людей і демонструвати всі ті перспективи нашої планети, що відбудуться через нашу недбалісті. Я вважаю, що це має подіяти. Хоча менталітет у людей різний... Та надія, як кажуть в народі, помирає останньою. Я вірю, що в серці кожного ще не погасла іскра любові до природи!
Надіюсь до
