Прочитайте уривкизі статей українських моровознавців. Узагальніть інформацію і підготуйтесь до відповіді з теми,, Граматыка словенськая,,

ответ:Твір на тему "Кого можна назвати патріотом рідної землі"

 Патріотизм — це любов до своєї Батьківщини. В Україні є люди, що заслуговують поваги, що багато зробили для держави, але є й ті, котрі вміють лише ганьбити країну. Я вважаю, що справжній патріот той, у кого дійсно серце болить за рідний край. Це та людина, яка сумує за своєю Батьківщиною навіть тоді, коли знаходиться в кращій країні, аніж її рідна.

По-перше, ніяка держава не зможе замінити Батьківщину. Якщо людина дійсно любить свою країну, то їй буде дуже важко покидати рідний край. Уся природа, краєвиди, місця Батьківщини — найрідніше й найпрекрасніше, що може бути!

Не можу не згадати психологічну новелу Василя Семеновича Стефаника «Камінний хрест». Автор зображує еміграцію за океан галицького селянства на межі дев’ятнадцятого й двадцятого століття, а саме прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади. Василь Стефаник показує невимовну єдність селянина з рідним краєм. Усе життя Іван Дідух працював на своєму невеличкому піщаному пагорбі. У свій клаптик землі чоловік уклав багато здоров’я та сил. Тяжка праця зігнула Івана, наче той пагорб. Усе своє життя цей чоловік поклав на землю. Два роки родина вмовляла його покинути Україну та емігрувати до Канади. І ось нарешті Іван погодився на вмовляння дружини та синів. Вони від’їжджають на чужину. Іван дуже тяжко переживає еміграцію. Сусіди не хотіли відпускати Дідуха: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, підірвалася». Слід згадати спів Івана, а також скажений танець з дружиною. То був порив усіх емоцій та переживань головного героя. Іван просив односельчан зберегти камінний хрест та окропити його свяченою водою. Дідух — образ нескінченної туги за рідною землею. Чоловіка не приваблювало чудове закордонне життя, улаштовувало все те, що він мав на своїй Батьківщині.

По-друге, патріотом держави може називатися та людина, котра готова піти на будь-які жертви заради щасливого майбутнього своєї Батьківщини. Не можна ховатися, тікати, здаватися перед труднощами. Потрібно допомагати свої країні.

Яскравим прикладом можуть слугувати сучасні події в Україні. У державі точиться війна, відбулася анексія Криму. Я особисто дуже поважаю тих чоловіків, що зараз мужньо, відважно, сміливо, сильно захищають кордони нашої країни. Ці люди залишили своїх батьків, дітей, друзів, роботу й поїхали в зону АТО заради майбутнього України. На жаль, багато солдатів повертається додому в труні. Матері залишаються без синів, діти без батьків. Ці чоловіки назавжди зостануться героями для нашого суспільства. Вони героїчно захищали український народ.

Отже, ми переконалися, що та людина гідна називатися патріотом України, котра дійсно щиру любить нашу державу, віддає за неї життя. Не можна покидати рідний край, адже тут наші близькі й рідні люди, місця, з якими пов’язано чимало спогадів. Цінуймо нашу Батьківщину!

Объяснение:

Цап та баран Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним. — Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі. Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли. Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий: — Бери, баране, голову, бо ти дужий. — Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь. — Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять. — А, здорові, молодці! — Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь: — А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс. — Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму. — Та подай ще більшу! Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають». От один вовк і починає: — Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду. Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати: — Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку. Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів: — Ось піду лишень я, так я їх прижену. Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана: — Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Ох, як роздумавсь вовк: — Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів! Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче. — От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати. Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить: — Подай мені ворожбита! Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.