Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий
Коли нарешті розтанув сніг, і земля, полегшено зітхнувши, парує, немов від щастя, під ніжним сонячним промінням з’являються перші весняні квіти. Мов лезом ножа пробивають вони щільний килим торішнього листя, прагнучи до нового життя… А які з цих несміливих вогників у траві відомі Тобі? Лист зелений не пропав, а під снігом задрімав, щоб у синю сукенчину одягнуть весняну днину. (Барвінок) Із перлин разочок,
