Зробити з тесту переказ.
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.
* Діалог з видатною історичною особистістю - легший, принаймні я нічого не знаю про твоїх однокласників*
Майже одразу, як повернувся з школи, я заснув, бо дуже втомився. Особливо через літературу. Все не давались мені твори Шевченка. Просто я не розумів, за що його величають геніальним.
Отже, сплю, і сниться мені дивний сон: велика могила, покрита різнотрав*ям, на ній - дуб, під дубом сидить літня людина й - ба!- пише щось...
- Доброго дня вам! - окликаю його.
- Доброго, синку... - відповів він мені з сумом.
- А що ви робите?
- Пишу... Свої думи записую, своїх діточок у світ вивожу...
- Хіба... А вас не Тарасом звуть?
- Тарасом, Тарасом...
- Невже ви - Тарас Шевченко?
- Так, це я. Далеко про мене мова йде, та от тільки від неї горе одне...
- От воно як... А що пишете? "І мертвим, і живим..."? Чи "Садок вишневий"?
- А ви обізнані моєю творчістю, юначе. Але я інше пишу, зовсім інше...
- Послухайте, а можна вас запитати?
- Що саме?
- Як у вас так писати виходить? У наш час вас всі генальним називають, а я й не розумію чому...
- Геніальним? Дивина, синку, дивина... Пишу я просто, від серця. Ці рядки десь є вже у моїй голові, мені лиш одне - виправити, де не так, й написати їх, і людям донести, щоб Україна моя прокинулась.
- Зрозуміло... Але ваша творчість така різна: то послання, то звичайні собі вірші, то поеми... І картини ви малюєте теж!
- Це - поклик серця. А творіння мої залежать від думки, від мого настрою. Іноді хочеться чогось такого простого і легкого, іноді треба братися за послання, бо бачу, що коїться на Вкраїні. Я не називав би себе геніальним, я - всього лиш людина з кривенькою долею. Лиш люблю свою милу Україну, лиш за неї болить серце, хоч своє життя віддав би. Я так бажаю бачити її квітущою, щоб той цвіт був і у душах людей. Щоб ми були вільні, щоб не гнобили нас і панщиною, і деморалізацією. Таке моє бажання, хоч не знаю - чи виконається, чи ні?
- Ну, панщини в нас вже нема. Але всього іншого - хоч відбавляй...
І раптом мені зробилось боляче. Чи від слів цього літнього вже Тарас, чи від того, що не розумів, не бачив цих емоцій раніше у творах, чи за власну долю й Батьківщину. Заболіло, от і все. Хоч плач, хоч реви...
Від сумбуру емоцій я прокинувся. Тепер, у моєму серці щось відкрилось. А він і справді ж був геніальним, цей маляр-піїт!
