Відповідь:
Розповідав колись батько, а батькові - дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість - лунав той стодзвін сумно й весело, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто - на всенький світ.
І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та дітей знищили, молодих забрали в неволю... Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати - крізь землю провалилася.
На тому місці з'явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, - то чути звуки: лунає десь з глибини стодзвонна мелодія.
З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб -фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: легенди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистецькій найціннішою перлиною, напевно, є пісня - синтез слова й мелодії.
Як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вершиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердечним багатьох поколінь.
Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі народи й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й фортеці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попеліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня - мов Фенікс...
Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з народних глибин дзвенючі джерела.
Пісня... Вона супроводить нас усе життя. Над колискою -й над могилою. На весіллі - й на ратнім полі. Від язичницьких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки - до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.
Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю - і кидає в бій, на смерть?
У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлішим. Ти роз'ятрюєш душу - й лікуєш рани душевні. Порядного робиш мужнішим, лихого - добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від нестримного вогню, од гніву бурхливого - до сліз, теплих, ніжних і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт...
Пісня - як незглибна криниця, дно якої оповите памороззю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь - та й дна не видно...
А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів'я своєї культури, у високе мистецьке небо.
Отакий її вимір - від кореня до вершини
Пояснення:
Відповідь:
Одного разу чоловік, що їхав конем по зимовій лісовій дорозі, побачив посеред шляху щось незрозуміле. Кінь його схарапудився, злякався, встав дибки і уперед не йшов. Чоловік зліз на землю і підійшов ближче до своєї знахідки. Посеред дороги лежав поранений, увесь у крові вовчисько і жалісно стогнав. Побачивши чоловіка, він підповз до нього, наче собака.
Оглянувши вовка, чоловік побачив велику криваву рану на його спині, з якої місцями була здерта шерсть. Підстелив чоловік на воза стареньку ряднину, підняв вовчиська, поклав його на сани і повіз додому.
Вдома промив його рану, нагодував та обігрів, ще кілька тижнів лікував, як міг, доки рана не затяглася. Тоді вирішив відвезти сіроманця знову до лісу. Залишив він його у лісі, а сам поїхав у справах, а вовк сидів посеред дороги і пильно дивився йому услід.
Повертався чоловік додому з важким каменем на душі, бо мав таке відчуття, наче втратив близького друга. Але, під*їхавши до воріт, побачив сірого, який підтюпцем біг йому назустріч, радо та весело помахуючи хвостом.
