Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.
Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.
Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.
Рушники — це віддзеркалення культурної пам'яті народу, в їхніх узорах збереглися прадавні магічні знаки-символи: «дерево-життя», жіночі зображення, символіка червоного кольору, що знайшли своєрідне подальше осмислення та оновлення в сучасності.Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".
Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).
По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.
Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..
Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.
І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.
Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.
