Вже вкотре ми йдемо до зоопарку. Там нас чекає лисеня.
Воно таке мале і вже без мами. У лисеняти вже нема нікого, убили браконьєри всю сім’ю. На лисеняті це позначилося дуже. Воно було лякливе й несміливе, постійно утікало від усіх. Так жаль було його.
Тепер за лисеням добре доглядають в зоопарку. Є зміни й в поведінці. Потроху лисеня звикає до людей. Та й ми не забуваємо про нього. До лисеняти завжди ми з гостинцем йдемо. Воно уже чекає нас. Той страх, що був колись у лисеняткових очах, уже минає.
Таким воно було, те лисеня.
Осінь, чи це ти стукаєш у вікно? Чи ти розмальовуєш своїми неповторними яскравими барвами? Жовто-руде листя помалу опадає золотим дощем, а стиглі плоди заполонили гілки дерев. Холодний, поривчастий вітер відносить ген-ген за небокрай останні відголоски літнього тепла, а дощі окроплюють землю перед тривалою зимівлею. Хмари швидко пливуть по небу, потривожені виттям північного вітру. Можливо, наступного разу вони принесуть з собою перший сніг. Сонце вже стомилося і не підіймається в небесну синяву так високо, як раніше. Натомість, воно поспішає чимдуж сховатися за горизонт. Осінь, ти щедра та дбайлива, добра та справедлива. Ти прекрасна та неповторна, тиха та стрімка.
