Добри/день дівонько Чи добре живеться? 2. Ну/ж парубче хутчій. 3. Ох чого моя зіронька плаче? 4. Країно рідна Ох ти далека мріє! 5. ГовЛукашу гов Го/го/го/го! А ти де? 6. Цить/цить Не говори Мовчи! 7. Ой лишенько як страшно ха/ха/ха (З творів Лесі Українки).

Розподільний диктант

► Згрупувати наведені вигуки за розрядами. Зробити висновок про їхнє написання.

Ох, ой леле, цить, будь ласка, кукуріку, до побачення, ку — ку, гайда, овва, му — у — у, добридень, алло, от тобі й на, годі, тьху, на добраніч, ня-а-ав, цур йому, анумо, гав — гав, вибачте, дзень, гей, геть, слава Богу, помагайбі, брязь, їй — богу.

► Перебудувати наведені речення, замінивши виділені слова вигуками. Пояснити розділові знаки в перебудованих реченнях.

1. Хтось у куточку раптом почав хіхікати. 2. За вікном затьохкав соловей. 3. З кімнати чулося голосне охання. 4. Різке нокання візника підняло на ноги весь будинок. 5. Десь за лісом глухо бамкали дзвони.

Мовна гра «хто швидше» (у групах)

► Скласти п’ять речень з вигуком ох так, щоб у першому реченні він виражав захоплення, у другому — співчуття, у третьому — сумнів у здійсненні чогось, у четвертому — здивування, а у п’ятому — переляк.

Взимку темніє рано, і вечори довгі і темні. Не хочеться виходити на вулицю. Там темно, дме холодний, колючий вітер. З неба сіється якась бридка мряка або дощ. Але бувають і такі зимові вечори, які довго пам’ятаєш. Це коли нема вітру, іде сніг — ніби м’яке, пухнасте пір’я падає з неба. Надворі наче розвиднюється. Сніг лежить м’яким білим килимом на землі, деревах, самотніх лавах. Під світлом ліхтарів він блищить, виграє різнокольоровими вогниками. Коли вийдеш на вулицю, сніговий килим тихо порипує під ногами. Навкруги тихо, навіть шум міста приглушується під сніговою ковдрою. Дерева стоять в гарних сніжних сукнях. Повітря свіже, воно бадьорить. Від такої прогулянки покращується настрій. Якщо сніг більше не іде, можна побачити на темно-фіолетовому небі зірки. Взимку вони холодні, недосяжні та якісь байдужі. Зрідка вітер проносить по небу клапті хмар, які на деякий час затуляють зірки. Там, у височині, дме сильний вітер.

Хлопець ще з ранку проник до великого покою і роззирався довкола.

Посередині довгий ясеновий стіл з ногами, що нагадують арфу. Стіл має величезну шухляду, а в ній усякі папери. Батько їх часом перечитує, потім думає над ними. Кругом стола кілька крісел із вигнутими плечима. Вони жалісно скриплять, коли сідає на котресь огрядна хлопцева тітка.

Під столом килим, бабусею тканий. Мама нарікає на тих, хто ступає по ньому заболоченими ногами. Це ж пам’ятка!

Між піччю і дверима до спальні високий фотель. Хлопець на нього не сідає, боїться. Якось сів, і той так високо ним підкинув, що малий ледве не впав. Цей фотель сердитий. На кого? Хто зна…

Під вікном вазонки з квітами. Мама дбає про цю красу, а кішка Мурка мандрує серед неї і пасеться. Кажуть, що вона так лікується.

Над чорною канапою у бронзових рамках з віночками висять фотографії славних людей. Тато вміє цікаво про них розказувати. І сам зовні схожий на того, що його звуть Шекспіром. Лиш бракує таких самих бороди та вусів. Тато сміється й каже, що Шекспір – не борода й вуса, а ті дві великі книжки, що їх він читає, як молитовник. Найбільше хлопчина любить дивитися на портрет діда. Знає про нього багато доброго.

Крізь вікно відблиски від сонця падають на портрет золотими зайчиками. Дідо ожив. Усміхається і дивиться на внука. Направду дивиться. Чути крик хлопця:

-      Мамо! Дідо дивився на мене і сміявся!