Описати найяскривішу сцену із твору "кайдашева сімя"

«Щука» Глібов аналіз Тема «Щука»: зображення суду (його несправедливість і залежність від панівних класів ) над Щукою, яка здійснювала різноманітну шкоду в ставку його жителям і отримала вирок повернутися знову в річку. Ідея «Щука»: засудження дій судочинства, їхня легковажніст , безглуздість , а через образ Лисиці — підступності, хитрості, хабарництва. Основна думка: «Як не мудрують, а правди ніде Кінців не можна поховати …». Мораль «Щука»: Судді зобов’язані діяти відповідно до законодавства, а не підтримувати зацікавлену ​​особу ( Лисицю). Глібов засуджує хабарництво, несправедливість, лицемірство. Герої байки «Щука»: судді — два Осли, Шкапа, два Цапи; Щука, Лисичка, автор. Сюжет «Щука» Хижій Щуці в суді пред’явлено звинувачення. Вона настільки завинила («того заїла в смерть, другого обідрала»), що її злочин вже не можна буде прикрити — «кінців не можна поховати». І все ж Лисиця, як адвокат, щоб до хижакові , запропонувала суддям «ворожу Щуку утопити». Прихильність Лисиці визначена не тільки станової солідарністю: А чутка у гаю була така, Що нiби Щука та частенько, Як тiльки зробиться темненько, Лисицi й шле то щупачка, То сотеньку карасикiв живеньких Або линiв гарненьких… Судді прислухалися до пропозиції Лисиці і винесли відповідний вирок. Композиція «Щука» Введення. За злочинну діяльність Щуку силоміць представили до суду. Опис суддів. Таємний зв’язок Щуки і Лисиці. Основна частина. Судовий процес над Щукою. Винесено вирок, дія якого припинена. Закінчення. Новий вирок суддів за пропозицією Лисички: «У річці ворожу Щуку утопити!» Що й було виконано. Усі образи в цій байці є алегоричними. За масками криються типові персонажі з реального життя. Письменник бачив навколо себе суспільну несправедливість і не міг з нею змиритися, тому засудив її у своєму творі. Бо кожному українцеві по-справжньому болять негаразди та нечесність у своїй рідній землі. Леонід Глібов у байці «Щука» зображує сучасну йому систему судочинства, і змальовуючи узагальнені образи суддів та працівників судової системи. Автор наголошує на проблемах нерозумності деяких державних працівників.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.