Климко отямився, ледь-ледь відкрив очі і побачив, що поруч із ним сидять: Зульфат, дід Гареєв та Наталя Миколаївна. В очах Климка все пливло, і він відчував сильний біль у правій частині грудей. З очей Наталі Миколаївни покотилися гарячі сльози, вона обережно погладила Климка по голові. З годом рана на груді хлопця загоїлась, але там залишився шрам. Він завжди буде нагадувати Кимкові про минуле.
Ось вже минуло 2 роки. Климко, як нічого не було, сидів біля вікна нової хати і згадував минуле. Він пригадав усе, що з ним відбулося. А найбільше він згадував свого дядька Кирила і тітку Марину. Климко піднявся зі стільця, дістав дядькову діжурку, сумно поглянув на неї і поклав у шафу. Потім хлопець вирішив написати листа тітці Марині: ''Люба тітонько Марино, це я, Климко. Я сподіваюся, що ви пам`ятаєте мене. Зі мною все добре. Живу я гарно, у новому дерев`яному будинку разом із Зульфатом, його дідусем, моєю вчителькою та її двохрічною донькою. Я дуже хочу дізнатися, як живеться Вам. Сподіваюся, що ми скоро зустрінемось...'' В цей час до кімнати зайшов Зульфат і покликав Климка до столу, бо вже був час снідати
У ті часи нерідко траплялося, що вільних людей поміщики самочинно приписували до своїх кріпаків. Ось чому цілком природним були побоювання мандрівного філософа, вихідця із селян, «вольности… лишитись». Ще живими були в пам’яті народній тяжкі бої за визволення від соціального і національного гноблення польською шляхтою, а вже трудовому селянству царизм накинув на шию нове ярмо, ще важче, позбавляючи завойованої «вольності».
Наказавши зруйнувати Запорозьку Січ, Катерина II розпорядилася навіть саме «наименованіе Сечи и запорожских казаков отдать на вечное забвеніе». Це, можливо, було однією з причин, що спонукала поета до написання вірша «De libertate».
