Сегодня я наконец-то встречусь со своим старым товарищем Демидом Потаповым. Демид – славный казак, повидавший многое. Его приняли в казацкие ряды за отвагу и решительность, а также за своая голова и длинный чуб, красные шаровары да белая рубаха, подвязанная поясом. Правда, лицо Потапова было испещрено шрамами, но вот вдумчивый и глубокий взгляд говорил о том, что это действительно мой старый друг. Он встретил меня крепким рукопожатием, и мы начали вспоминать наши былые воинские дела.
Мы с Демидом так разговорились, что речь зашла о Тарасе Бульбе и его сыновьях. Оказывается, Потапов когда-то имел счастье быть с ними знакомым, поэтому начал свой рассказ:
- Знавал я некогда сынов легендарного Тараса Бульбы. Добрые были казаки. Они любили своего отца и пытались походить на него, стараясь стать настоящими казаками. Младший Андрий отличался особой изворотливостью и изобретательностью. Славный бы вышел казак, если бы не ставил любовь на первое место. Перешел Андрий на вражескую сторону, на сторону поляк, куда относилась и возлюбленная девушка младшего сына Бульбы. Когда же отец его, Тарас, узнал о предательстве сына, то собственноручно его казнил, не смотря на кровные узы. А вот старший Остап оказался отличным воином и хорошим товарищем, преданным своей родине. Он был смел и рассудителен в бою. Но, однажды, в лесу на него напали несколько человек и захватили в плен. А всех пленных по обычаю должны были казнить. Казнь Остапа состоялась прилюдно на площади. Пленника избивали до тех пор, пока он не умирал. А ведь Остап перед смертью отца своего звал, я сам слышал. Жаль, что Остап погиб, мог бы ведь дородным казаком стать.
И умолк старый казак Демид Потапов. Мы долго сидели молча, каждый думал о своем. А ведь и правда, настоящих казаков вырастил Тарас Бульба.
пишу о 2 теме
ПРИМЕЧАНИЕ: РАССКАЗ МОЙ! АДМИНЫ НЕ БАНЬТЕ! ПИСАЛ САМ!
Війна... Незгоди Стрілянина... Через це все проходили наші предки. Але навіщо це було? Задля чого? Невже людство так і не навчилося, що все необхідне йому дала природа? Мирне небо над головою, щаслива родина-досі від цього радіє наше око, допоки не розпочинаються війни. Все це приводить до знищення людства, а багато залишаються інвалідами, дехто й на все життя. Завдяки твору Василя Бикова "Альпійська балада" ми дізнаємося, що ще не все людство тоді або воювало або захищалося. Поміж війни ще була любов. Життя серед смерті, так! Надія в людство ще має право на існування. Але іноді й любов під час війни може бути нещасливою, коли пари розлучаються. Шпербер дає змогу поглибитися в ті страшні події, що відбувалися тоді у концтаборах, велике знущання над людством, постійні тортури-це хочеться забути, забути навіки, бо не можна терпіти такі картини. Галчинський же пише листа для своєї коханої, надіється повернутися додому. Що ж його підтримувало весь цей час? Любов і надія коханої, щоб він вернувся додому живим. Завдяки цій надії в нього була мета вижити, жити для когось. Що ж ми маємо у висновку? Навіть у війні є крихта любові своїх дружин до солдатів, які так тяжко б'ються за нашу волю...
Объяснение: