«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
Объяснение:
Самый заметный человек в доме барыни — дворник Герасим, мужик могучий, но глухонемой с рождения. Барыня привезла его из своей деревни, где Герасим считался лучшим работником. Выросший на земле, Герасим долго тосковал и с трудом привык к городской жизни. Обязанности свои он исполняет исправно — окрестные воришки обходят дом барыни стороной. Дворня тоже побаивается глухонемого, но Герасим их не трогает, считает за своих. Живёт он в отдельной каморке над кухней.
Проходит год. Барыня, имеющая неограниченную власть над дворней, решает женить своего башмачника Капитона Климова. Башмачник — горький пьяница, но барыня считает, что после свадьбы он остепенится. В жёны Капитону она выбирает робкую, забитую прачку Татьяну и поручает дворецкому Гавриле довести дело до свадьбы.
Татьяна, худенькая и белокурая двадцативосьмилетняя женщина, нравится Герасиму. Дворник неуклюже ухаживает за ней, защищает от издёвок и ждёт нового кафтана, чтобы в приличном виде прийти к барыне за разрешением жениться на Татьяне.
Гаврила долго раздумывает над проблемой: барыня жалует Герасима, но какой муж из глухонемого, да и решение своё хозяйка не переменит. Боится могучего дворника и «жених». Дворецкий втайне надеется, что барыня забудет о своей прихоти, как уже бывало не раз, однако мечтам его сбыться не дано — барыня спрашивает о свадьбе каждый день.
Наконец Гаврила вспоминает, что Герасим терпеть не может пьяных, и придумывает хитрость: подговаривает Татьяну притвориться хмельной и пройтись перед дворником. Хитрость удаётся — Герасим отказывается от Татьяны, и та выходит замуж за Капитона.
Проходит год. Капитон окончательно спивается, и барыня отправляет его с Татьяной в дальнюю деревню. Герасим дарит Татьяне красный платок, купленный для неё же год назад, и намеревается её проводить, но на полпути поворачивает назад.
Возвращаясь вдоль реки, Герасим видит в воде тонущего щенка, вылавливает его и относит в свою коморку. Дворник выхаживает собачонку, и та превращается в «очень ладную собачку испанской породы, с длинными ушами, пушистым хвостом в виде трубы и большими выразительными глазами» по имени Муму.
Подробнее - на -
