Характерним для української культури XVIII ст. був процес "вимивання" високоосвічених людей і представників української культури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім'ї, від ректорів вищих навчальних закладів до різних державних адміністраторів.
Вагомий внесок українці зробили у розвиток російської архітектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітектором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.
У середині XVIII ст. освіта тництво на Лівобережній Україні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здобували у школах при церквах і монастирях, середню - у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлісаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві.
Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов'язана з церквою і укомплектована викладачами - представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.
На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу зауважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неодноразово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 р.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української самобутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський навчальний заклад.
Правление Николая I (1825-1855 гг.) многие историки считают периодом тридцатилетней реакции. Однако первое время царь пытался взять на себя роль революционера сверху, показать, что он преемник Петра I. Умнейшие люди, Пушкин, например, сохраняли надежду на новое царствование («во всем будь пращуру подобен...»). А вот отклик на смерть Николая I, вызвавший, по свидетельству современников, полное сочувствие в России: «Калмыцкий полубог ураганом и бичом и катком по русскому государству, погубивший тысячи характеров и умов, истративший на побрякушки самовластия и тщеславия больше денег, чем все предыдущие царствования, начиная с Петра I, – это исчадие мундирного просвещения... околел наконец» (К.Д. Кавелин).
Что же представляла собой Россия при Николае I? Наиболее яркие свидетельства об этом принадлежат наблюдательному иностранцу – французскому аристократу, известному путешественнику и писателю маркизу де Кюстину. В качестве основополагающих элементов николаевской системы он выделил:
1) всесилие бюрократии, военизацию бюрократического аппарата;
2) отсутствие свободы.
1. Согласны ли Вы с выводами де Кюстина? Свое мнение обоснуйте. Какие события показали полную несостоятельность государственной системы, созданной Николаем I, – «сверху блеск, внизу – гниль» (П.А. Валуев)?
Именно во времена Николая I Россию и Европу впервые стали противопоставлять друг другу, как два разных мира, основанных на совершенно различных принципах, формирующих политический, национальный и религиозный быт народов. Историк А.Е. Пресняков характеризовал царствование Николая I как «золотой век русского национализма».
2. В чем, на Ваш взгляд, проявилось стремление Николая I опереться на силы традиционализма, на народную поддержку самодержавия?
3. Приведите факты, позволяющие доказать проведение правительством Николая I политики государственного феодализма с соответствующим идеологическим обеспечение
