. и... - два древних народа, создавших культуру Месопотамии в доля
и

XV—XVII вв. в Западной Европе называются эпохой Возрождения. Для этого имеются определенные основания, о которых речь шла в предыдущей теме. Однако объективно эту эпоху следовало бы характеризовать как эпоху Перехода, потому что она является мостом к системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту эпоху закладываются предпосылки буржуазных общественных отношений, меняется отношение церкви и государства, формируются мировоззрение гуманизма как основы нового секулярного сознания. В полной мере становление характерных черт эпохи Нового времени осуществляется в XVIII в.
XVIII в. в жизни народов Европы и Америки — это время величайших культурных, социально-экономических и политических сдвигов. В исторической науке эпоха Нового времени обычно связывается с утверждением буржуазных отношений в Западной Европе. Действительно, это важная социально-экономическая характеристика данной эпохи. Но в Новое время одновременно с этим процессом происходили и другие глобальные процессы, охватившие структуру цивилизации в целом. Становление в Западной Европе эпохи Нового времени означал цивилизационный сдвиг: разрушение устоев традиционной европейской цивилизации и утверждение новой. Этот сдвиг получил название модернизации.
Модернизация — это сложный многогранный процесс, протекавший в Европе в течение полутора столетий и охвативший все сферы жизни общества. В сфере производства модернизация означала индустриализацию — постоянно нарастающее использование машин. В социальной сфере модернизация тесно связана с урбанизацией — небывалым ростом городов, который привел к преобладающему их положению в экономической жизнедеятельности общества. В политической сфере модернизация означала демократизацию политических структур, закладывание предпосылок для формирования гражданского общества и правового государства. В духовной сфере модернизация связана с секуляризацией — высвобождением всех сфер общественной и личной жизни из-под опеки религии и церкви, их обмирщения, а также интенсивное развитие грамотности, образования, научного знания о природе и обществе.
Все эти неразрывно связанные друг с другом процессы изменили эмоционально-психологические установки человека, его менталитет. Дух традиционализма уступает место установкам на изменение и развитие. Человек традиционной цивилизации был уверен в стабильности окружающего его мира. Этот мир воспринимался им как нечто неизменное, существующее согласно изначально данным Божественным законам. Человек Нового времени считает возможным познать законы природы и общества и на основе этого знания изменить природу и общество в соответствии со своими желаниями и потребностями.
Государственная власть, социальное устройство общества также лишаются божественной санкции. Они истолковываются как человеческий продукт и подлежат, если это нужно, изменениям. Не случайно Новое время — это эпоха социальных революций, сознательных попыток насильственно переустроить общественную жизнь. В целом можно сказать, что Новое время создало Нового человека. Человек Нового времени, модернизованный человек — это мобильная личность, которая быстро при к изменениям, происходящим в окружающей среде.
Идейной основой модернизации общественной жизни в Новое время стала идеология Просвещения. XVIII в. в Европе также называют эпохой Просвещения. Деятели эпохи Просвещения оставили глубокий след в философии, науке, искусстве, литературе и политике. Они выработали новое мировоззрение, призванное раскрепостить человеческую мысль, освободить ее от рамок средневекового традиционализма.
Философской основой мировоззрения эпохи Просвещения был рационализм. Идеологи Просвещения, отражая взгляды и потребности буржуазии в ее борьбе против феодализма и его духовной опоры католической церкви, рассматривали разум как наиболее важную характеристику человека, предпосылку и наиболее яркое проявление всех его других качеств: свободы, самодеятельности, активности и т. д. Человек, как разумное существо, с точки зрения деятелей Просвещения, призван переустроить общество на разумных основаниях. На этой основе декларировалось право людей на социальную революцию. Существенную черту идеологии эпохи Просвещения отмечал Ф. Энгельс: “Великие люди, которые во Франции просвещали головы для приближающейся революции, выступали крайне революционно. Никаких внешних авторитетов какого-то бы то ни было рода они не признавали. Религия, понимание природы, государственный строй — все должно было быть подвергнуто самой беспощадной критике, все должно было предстать перед судом разума и либо оправдать свое существование, либо отказаться от него, мыслящий рассудок стал единственным мерилом всего существующего” (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.—С. 16).

ответ:поділ тер. розселення укр. етносу на певні частини (одиниці) з метою організації централізованого управління на місцях. Відображав як нац. традиції українців, так і політ. інтереси й систему управління д-в, до яких у різні часи входили укр. землі. Осн. одиницями адм.-тер. поділу були волості, воєводства, повіти, полки, сотні, курені, комітати (жупи), дистрикти, губернії, провінції, намісництва, округи, райони, області.

Початки адм.-тер. організації на укр. теренах можна вбачати у поділі тер. Київської Русі на землі-князівства (Волинська земля, ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ, Київська земля, Переяславське князівство, Турово-Пінське князівство, Чернігівське князівство), які, в свою чергу, поділялися на волості –невеликі, чітко не усталені тер.-адм. одиниці, що передавалися князем під управління волостеля (старости). Волості були і в утвореному 1199 Галицько-Волинському князівстві.

У складі Литви та Польщі адм.-тер. поділ укр. земель набув більш усталеного вигляду. У конфедеративній Речі Посполитій налічувалося 9 укр. Воєводств – Белзьке воєводство, Брацлавське воєводство, Волинське воєводство, Київське воєводство, Підляське воєводство, Подільське воєводство, Руське воєводство, Чернігівське воєводство (утворене 1635) – у складі Польщі і Берестейське воєводство – у складі Литви. Воєводства поділялися на повіти; як правило, кожен із повітів утворював окремий судовий округ.

Під час національної революції 1648–1676 старий адм.-тер. поділ було зруйновано; осн. адм.-тер. одиницями стали полки, що поділялися на сотні, а сотні – на курені. На початок 1650 було сформовано 16 полків. Окрему військ.-адм. одиницю становило Запорожжя (тер. Вольностей Війська Запорозького низового), де управління здійснювала Січова рада на чолі з кошовим отаманом. Тер. Запорожжя традиційно поділялася на 38 куренів; на прилеглих до Січі тер. у 18 ст. було утворено 8 паланок.

Після того, як за "Вічним миром 1686"Правобережна Україна відійшла до Польщі, полковий устрій тут було невдовзі скасовано і відновлено поділ на воєводства. Лівобереж. Україна (Гетьманщина), що лишилася у складі Рос. д-ви, зберігала полковий устрій (10 полків) до 1708, коли Петро I поділив країну на 8 губерній, з яких 2 –Азовська губернія і Київська губернія – були сформовані на укр. землях. Київ. губ. поділялася на 4, а Азовська – на 7 провінцій. До 1764 паралельно із загальнорос. адміністрацією у Київ. губ. зберігалося гетьманське правління, у віданні якого перебували цивільні справи.

На новоосвоюваних переселенцями з Правобереж. та Лівобереж. України землях Слобожанщини (див. Слобідська Україна) полковий устрій (5 полків) існував із серед. 17 ст. до 1765, коли тут було утворено Слобідсько-Українську губернію.

Остаточному включенню України у рос. політ. систему сприяло запровадження в Україні у 80–90-х рр. 18 ст. паралельно з губернською системи намісництв. На Слобожанщині було утворено Харківське намісництво, на тер. Гетьманщини – Київське намісництво, Новгород-Сіверське намісництво і Чернігівське намісництво; на пд. України – Катеринославське намісництво і згодом Вознесенське намісництво; на Правобережжі, приєднаному до Рос. імперії після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795), – Ізяславське намісництво (пізніше Волинське), Брацлавське намісництво і Подільське намісництво. Намісник мав права генерал-губернатора. 1797 намісництва скасовано і відновлено губернський поділ.

Объяснение: