Февральская революция 1917 года в России (в советской историографии — Февральская буржуазно-демократическая революция[2][3] или Февральский переворот[4], на Западе также часто используется название Мартовская революция (англ. March Revolution, в соответствии с календарём нового стиля) — массовые антиправительственные выступления петроградских рабочих и солдат петроградского гарнизона, приведшие к свержению российской монархии и созданию Временного правительства, сосредоточившего в своих руках всю законодательную и исполнительную власть в России. Революционные события охватили период конца февраля — начала марта 1917 года (по юлианскому календарю, действовавшему в то время в России).
Началась как стихийный порыв народных масс в условиях острого политического кризиса власти, резкого недовольства либерально-буржуазных кругов единоличной политикой царя, «брожения» среди многотысячного столичного гарнизона, присоединившегося к революционным массам. 27 февраля (12 марта) 1917 года всеобщая забастовка переросла в вооружённое восстание; войска, перешедшие на сторону восставших, заняли важнейшие пункты города, правительственные здания. Разрозненные и немногочисленные силы, сохранившие верность царскому правительству, не смогли справиться с охватившей столицу анархией, а несколько частей, снятых с фронта, не смогли пробиться к городу.
Непосредственным результатом Февральской революции стало отречение от престола Николая II, прекращение правления династии Романовых. Всю власть в стране взяло Временное правительство под председательством князя Георгия Львова, тесно связанное с буржуазными общественными организациями, возникшими в годы войны (Всероссийский земский союз, Городской союз, Центральный военно-промышленный комитет). Временное правительство объявило амнистию политическим заключённым, гражданские свободы, замену полиции «народной милицией», реформу местного самоуправления[5].
Практически одновременно революционно-демократическими силами был сформирован параллельный орган власти — Петроградский Совет — что привело к ситуации, известной как двоевластие.
1 (14) марта 1917 года новая власть была установлена в Москве, в течение марта — по всей стране.
В конце 1917 года Временное правительство было свергнуто Октябрьской социалистической революцией, и к политической власти пришла большевистская партия[6]. Две революции ознаменовали кардинальные перемены в государственном устройстве России: Февральская революция привела к свержению монархии, Октябрьская — к установлению советской власти — совершенно новой формы правления.ответ:
Объяснение:
Відповідь:
1. Мінойську цивілізацію відкрив у 1900 році археолог Артур Еванс. Ахейську цивілізацію у 1870 році розкопав та дослідив Г.Шліман.
2. Часом розквіту Ахейської цивілізації можна вважати XV—XIII ст. до н.е. У цей час зона її поширення охоплювала весь Пелопоннес, Центральну Греці ю (Атику, Беотію, Фокиду), значну частину Північної Греції (Фессалію), а також багато островів Егейського моря. Основними центрами мікенської культури, як і на Криті, були палаци. Майже всі мікенські палаци були укріплені і являли собою справжні цитаделі, що нагадували своїм зовнішнім виглядом замки середньовічних феодалів. Усередині палаців стіни прикрашали фрески; обов'язковими елементами благоустрою були ванні кімнати, водопровід і каналізаційні системи. У невеликих кімнатах зберігався архів (у "Палаці Нестора" архів налічував понад 1000 глиняних табличок, написаних знаками лінійного складового письма). З табличок стало відомо, що на той час у Греції вже існувало рабство. Значна частина документів стосується обліку праці ремісників, серед яких — представники різних професій; ковалі, муляри, кравці, теслі, гончарі, зброярі, золотих справ майстри й навіть парфумери. Добре розвинутий державний бюрократичний апарат забезпечував як облік, так і розподіл продуктів праці. На чолі палацової держави стояв ванак, тобто пан, володар. До кола вищої знаті, що оточувала ванака, належали жреці головних храмів держави й вищі військові чини. Землероби й ремісники були політично безправними й не брали ніякої участі в управлінні державою.
Занепад Ахейської цивілізації. Наприкінці ХНІ ст. до н.е. племінні народи всього північно-балканського регіону через якісь невідомі для нас причини почали мігрувати. Величезна маса варварських племен знялася з насиджених місць і рушила на південь, у багаті й розвинуті області Середньої Греції, Пелопоннесу, а також у Малу Азію. На своєму шляху прибульці захопили й зруйнували величезну кількість мікенських поселень. Таким чином, на межі ХШ-ХП ст. до н.е. мікенська цивілізація зазнала страшного удару, після якого вже не змогла відновитися.
У цей же період гається масова еміграція зі східних територій бал папської Греції в Малу Азію і на прилеглі острови. У результаті цих переміщень на західному узбережжі Малої Азії, на островах Лесбос, Хіос, Самое, Родос та ін. виникла велика кількість нових поселень, серед яких найбільшими були еолітська Смірна, іонійські міста Колофон, Ефес, Мілет, дорійський Галікарнас.
