Реформи Юлія Цезаря проводилися в Давньому Римі в 49-44 роках до н.е .. Протягом цього часу Юлій Цезар кілька разів обирався диктатором, а також послідовно займав кілька важливих державних посад, що дозволяло йому провести в життя ряд законів. У всій реформаторської діяльності Цезаря ясно відзначаються дві основні ідеї. Одна - необхідність об'єднання римської держави в одне ціле, необхідність згладити різницю між громадянином-господарем і провінціалом-рабом, згладити ворожнечу національностей; інша, тісно пов'язана з першою, - впорядкування адміністрації, тісне спілкування держави з підданими, усунення посередників, сильна центральна влада. Обидві ці ідеї позначаються у всіх реформах Цезаря, незважаючи на те що проводив він їх швидко і квапливо, намагаючись використовувати короткі проміжки свого перебування в Римі. Зважаючи на це послідовність окремих заходів випадкова; Цезар щораз брався за те, що здавалося йому найбільш необхідним, і тільки зіставлення всього зробленого ним, незалежно від хронології, дозволяє вловити суть його реформ і підмітити струнку систему в їх проведенні. Об'єднавчі тенденції Цезаря позначилися насамперед у його політиці по відношенню до партій в середовищі керівних класів. Його політика милості по відношенню до противників, за винятком непримиренних, його прагнення залучити до державного життя всіх, незалежно від партії і настрою, допущення ним в середу своїх наближених колишніх своїх супротивників, безсумнівно, свідчать про бажання злити все різнодумства біля своєї особистості і свого режиму . Цією об'єднавчою політикою пояснюється широке довіру до всіх, яке й було причиною його загибелі. Ясно позначається об'єднавча тенденція і по відношенню до Італії.
в начале xx века нагорный карабах с армянским населением[28] дважды (в 1905—1907 и 1918—1920 гг.) становился ареной кровопролитных армяно-азербайджанских столкновений.
в 1918—1920 годы на контроль над нагорным карабахом претендовали республика армения и азербайджанская демократическая республика, провозгласившие самостоятельность в ходе распада российской империи. созванный 22 июля 1918 года в шуше первый съезд армян карабаха объявил нагорный карабах независимой административно-политической единицей и избрал собственное народное правительство (с сентября 1918 г. — армянский национальный совет карабаха). противостояние между войсками адр и армянскими вооружёнными продолжалось в регионе вплоть до установления в азербайджане советской власти. вошедшие в азербайджан в конце апреля 1920 года части 11-й армии ркка во взаимодействии с азербайджанскими войсками заняли территорию карабаха, зангезура, нахичевана. к середине июня 1920 года сопротивление армянских вооружённых отрядов в карабахе с советских войск было подавлено.
в 1921 г. кавбюро ркп(б) приняло постановление о статусе нагорного карабаха: «исходя из необходимости национального мира между мусульманами и армянами и связи верхнего и нижнего карабаха, его постоянной связи с азербайджаном, нагорный карабах оставить в пределах азербайджанской сср, предоставив ему широкую областную автономию с административным центром в г. шуше, входящем в состав автономной области»[29]. в июле 1923 года районы азербайджанской сср с преимущественно армянским населением (шушинский, джебраильский и части джеванширского и зангезурского уездов) были объединены в автономное образование (автономная область нагорного карабаха (аонк), с 1937 года — нагорно-карабахская автономная область (нкао).
вопрос о передаче нагорного карабаха армении время от времени поднимался армянским руководством, но не получал поддержки в центре[30][31]. в 1960-е годы социально- напряжённость в нкао несколько раз перерастала в массовые беспорядки.
