1. Почему, на ваш взгляд, после смерти Василия | в России установи-
лось боярское правление? Какие последствия оно имело?​

Процес феодалізації на Русі призвів до утворення місцевих політичних центрів і початку їх боротьби з Києвом. Розпад держави почався зі смертю Ярослава Мудрого та розділом Русі між його синами. Правління тріумвірату Ярославичів не врятувало країну від міжусобиць і феодальних війн. Подолати роздробленість не вдалося. Всі спроби Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132) зміцнити державу, спираючись на авторитет великокнязівської влади і підтримку міст, не увінчалися успіхом. Посилення феодальної експлуатації, обмеження прав сільських і міських виробників загострювали класові суперечності в Київській Русі. Вони виявлялися в збройних виступах залежного населення. Найбільшими з них були повстання в Суздалі (1024), Києві (1068, 1113), що Ростово-Суздальське князівство (1071). На рубежі 11-12 вв. на Русі настав період феодальної роздробленості. У 1097 р на Любечском з'їзді князі - нащадки Ярослава Мудрого - встановили принципово нову політичну систему - своєрідну федерацію окремих «отчину»: «Кожен так тримає отчину свою». Юридично оформилося поділ Руської землі на окремі князівства. У 1113-1132 рр. київський князь Володимир Мономах і його син Мстислав Великий відновили на час єдність держави, проте потім процес децентралізації продовжився. До економічних причин феодальної роздробленості слід віднести виникнення економічно самостійного феодального землеволодіння: не тільки князівського, а й боярського. Експлуатація залежних селян лягла в основу існування феодалів. Серед політичних причин варто виділити посилення місцевої влади за рахунок розділу великокнязівського спадщини між дітьми і внуками. Нащадків цікавили вусі не так боротьба за ослабіла центральну владу, скільки посилення та розширення власної «отчини» за рахунок сусідів. Зростання міст і розвиток окремих земель призвели до виникнення нових культурних центрів Русі. Разом з тим зберігалося загальне свідомість єдності Руської землі, яка підкріплюється єдиними основними законами, що йдуть від «Руської Правди». Поділ Київської Русі на окремі землі дозволило краще пристосувати політичний устрій земель до місцевих умов. Сформована навколо торгового Новгорода Новгородська феодальна республіка володіла землями від Балтики до Уралу, від Білого моря до витоків Волги. Вища влада належала тут вічу (народному зборам), вибирати (з досить вузького кола боярських родин) посадника - главу всього управління, тисяцького, відав податками і зборами, а також архієпископа - главу новгородської церкви. Князь за новгородцями на договір-«ряд» і виконував військові і судові функції. Найбільше - Галицько-Волинське, Ростово-Суздальського і Володимиро-Суздальського князівства. Слабким місцем системи «федерації» князівств була її нестійкість до сильних зовнішніх впливів, якими виявилися нападу печенігів, половців і особливо навала монголо-татар в XIII в.

Система власти и управления в Спарте была основана на своеобразном сочетании традиционных институтов эпохи протогосударства с принципом нового народовластия. Основным органом в Спарте была герусия – совет старейшин, возглавляющий все государственное управление. Его образовывали 30 геронтов (в том числе два царя); по-видимому, по два от каждой «обы»-квартала. Геронтов избирали из наиболее известных граждан пожизненно (первые геронты были назначены Ликургом) в возрасте старше 60 лет.

Герусия готовила внешнеполитические решения, руководила деятельностью должностных лиц. Она же была судебным органом по политическим преступлениям и умышленным убийствам, решала вопросы о причислении к полноправным гражданам или о лишении гражданства. Судебной власти герусии подлежали даже цари. Сама герусия считалась неответственной за свои решения.

В народном собрании – апелла – должны были принимать участие все спартиаты старше 30 лет указанное законом воспитание. Основанием для лишения прав политического гражданства была только неуплата взноса на установленные общественные трапезы. Собрание было только пассивным властным органом: «Никому из обыкновенных граждан не дозволялось подавать свое суждение, и народ, сходясь, лишь утверждал или отклонял то, что предложат старейшины и цари».

Примерно в VI в. до н. э. власть собрания была еще более ограничена правом герусии и царей распустить его за неверное, с точки зрения традиции, решение. В теории собрание выбирало геронтов, должностных лиц; реально решения принимались «ором», который надлежало истолковывать герусии; за ней, следовательно, оставалось и последнее слово.

С течением времени важнейшим институтом управления стала коллегия эфоров, появляющихся еще в VII в. Происхождение этого установления не выяснено. Возможно, эфоры были представителями 5 территориальных фил Спарты. Первый из них эфор-эпоним – председательствовал в общих собраниях апеллы и герусии, и сами народные собрания созывались эфорами; они же только имели право предлагать законы. Эфоры объявляли военную мобилизацию, передавали власть мирного времени в руки военных вождей-царей. Основным полномочием эфоров был суд: им были подчинены споры о собственности, о наследствах, договорах, менее важные уголовные дела.