одним из самых замечательных образов чеченского героического эпоса всегда был тайми биболт (бейбулат). чеченские илли воспевали мужество, благородство, щедрость, гостеприимство, верность дружбе и слову, патриотизм «именем прославленного таймин биболата» и его знаменитых соратников — тамады именитых молодцев «старого волка» мадин жаммирзы из аула чечен (его мать была сестрой отца тайми биболта), младших друзей биболта — зайтан шах-мирзы, жумин актулы, отчаянного баччи элмарзы, молодого аккинского жанхота и многих других.
родился биболт (бейбулат таймиев) в 1779 году на хуторе у села шали в семье колесного мастера тайми из тайпа билтой.
в конце xviii века вся чечня находилась под огромным влиянием прошедшей под руководством алдынского жителя имама мансура народно-освободительной войны горцев северного кавказа 1785—1791 годов.
отброшенные в результате героического сопротивления кавказских народов за реку терек, царские войска с 1801 года возобновляют строительство военно-грузинской дороги, разоряя аулы своими набегами и занимая горские земли крепостями, постами, укреплениями и станицами. превращенные в пепелища родные селения, кровь близких, слезы матерей вселяют в сердце юного бейбулата жгучую ненависть к захватчикам.
перед опасностью со стороны царских властей вновь начинаются волнения среди горских народов. прославленные джигиты ведут против завоевателей партизанскую войну, нападая на царские крепости, укрепления и военные поселения. уже в возрасте 23 лет своими подвигами становится известен в чечне и бейбулат таймиев.
осенью 1802 года с небольшой группой в 7 человек бейбулат переправляется на надутых козлиных тулуках через реку терек, нападает на казачий кордон и, мстя за убитого друга, перебивает 11 дозорных, затем отбирает оружие, поджигает кордон и отправляется тем же путем обратно. молодому бейбулату это дело создало имя отчаянного абрека. царское командование в своих приказах по действующим войскам пишет: «неизвестный злодей — чеченец бейбулат, переправившись нагим через терек, учинил большое злодеяние, за что мошенника надлежит изловить».
пока бейбулата пытаются изловить, молодой абрек, собрав вокруг себя довольно большую по тому времени для чечни группу, в продолжение целого года занимается набегами; повсюду ему сопутствует успех. 27 сентября 1802 года бейбулат с группой в 20 человек вновь переправился на тулуках через терек, в отчаянной схватке около хутора парабоч захватил в плен полковника дельпоцо (будущего генерал-майора, коменданта владикавказской крепости), убил на месте трех казаков и скрылся с пленным в горы. оттуда потребовал за освобождение полковника 20 000 рублей серебром. последовали продолжительные торги, и в конце концов бейбулат уступил пленного царскому командованию за меньший выкуп.
после ряда успешных действий отряда бейбулата к нему начинают присоединяться другие повстанцы. бейбулат предпринимает усилия по объединению повстанцев чечни. однако царские власти, встревоженные все разрастающимся движением на северном кавказе и появлением организационного начала, стараются сбить накал борьбы системой подкупа, раздачей чинов, земель и имущества. для ослабления движения на северном кавказе царские власти пытаются спровоцировать столкновения и вражду между горскими .
бейбулат со своим отрядом продолжает тревожить царские войска и станицы близ кавказской укрепленной линии. бейбулат становится известен не только местному начальству колониальных войск, но и императору александру i, которому в рапорте докладывали: «наиболее вреда нам наносящий разбойник чеченский бейбулат таймиев, дерзостью своих разбойств нас беспокоит». на протяжении пяти лет бейбулат участвует в каждом набеге, в каждой стычке с колонизаторами.
война на северном кавказе шла на убыль. после разгрома ряда селений царские власти выделяют огромные денежные средства и подарки наиболее влиятельным лицам из чеченского народа. в этот период открытая война чеченцев с царизмом затихает, хотя в менее организованной форме еще продолжает вестись. но вследствие усталости и под влиянием подкупленных старшин население уже слабо поддерживает сражающихся. жителей к выдаче аманатов царским властям.
Тоді князь говорить:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
