Іть пліс міні твір золоті руки 5-6 речень плі

Зима – чудова пора року! Вона приходить і дбайливо вкриває природу чистим білим снігом, сковує озера і річки льодом, сильними морозами охолоджує повітря. З кожним днем зима все більше і більше додається снігом, ночі стають довгими і морозними.

Природа взимку одягнена в білу шубу, наряди на деревах білі, пишні і красиві. Сніг – це чарівне явище. Коли він вкриває всю землю своїми ніжними білими простирадлами, земля перетворюється в красивий білосніжний краєвид. Зиму можна представляти як казкову красуню, яка може керувати вітрами і хурделицею, несучи за собою снігові бурі.

З-за обрію сходить сонце. А взимку, чим яскравіше світить сонце, тим холодніше стає день. Коли промені сонця падають на сніг, він стає сліпучо яскравим. Все навколо білим-біло і вкрите пухнастим снігом. Птахи прилітають поклевывать ягідки горобини і біля дерев залишають багато пташиних слідів. Зимовий день дуже короткий, сутінки наступають швидко і непомітно.

Своїм приходом зима змушує нас радіти і чекати новорічних та різдвяних свят. Люди починають готуватися до Нового року і несуть додому ялинки. Наряджати ялинку доставляє всім величезне задоволення. На неї вішають різноманітні іграшки, кулі, гірлянди і лампочки, квартиру прикрашають дощиком і ліхтариками. У будинках створюється радісна святкова атмосфера і всі з нетерпінням чекають Нового року і подарунків.

Самий зимовий місяць — це Січень. Цей місяць в народному календарі повний святкових подій. Різдво – найсвітліше свято, весь день він супроводжується передзвоном дзвонів і приємними привітаннями.

За всю зиму січневе сонце яскраве і сильне, хоча попереду ще чекають холодні заметілі і хуртовини. У січні поступово і непомітно дні починають зростати, сонце піднімається вище, ніж у грудні. У період сильних морозів сонце світить сліпуче яскраво, але при цьому абсолютно не гріє. В кінці січня зазвичай б'ють холодні хрещенські морози, небо стає безхмарним, вітер вщухає, а морози стають сухими і пронизливими. Крижаний повітря стає чистим і вночі можна побачити на небі розсип зірок.

Деякі художники бачили смуток і зневіру в цьому пори року, інші ж замальовували зиму як прекрасну незабутню білу казку. Крізь білі і сірі кольори зими можна побачити багато цікавого і незабутнього. Якщо на рукавичку зачерпнути снігу із замету і придивитися до нього, то можна побачити будову сніжинок. Кожна з них має свою форму і розмір, кажуть, що не існує двох однакових сніжинок. Коли на них дивишся, то розумієш, що ці маленькі сніжинки – ціле твір мистецтва сніжної зими.

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил.