Синтаксичний розбір нам вічно треба небом жить

Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий

кщо людину виховувати в атмосфері добра, то добро залишиться у її душі на все життя. а якщо навпаки завжди кричати і проявляти зневагу, то самі знаєте... що бажаєте то і маєте. саме тому на мою думку, твердження "вчися доброму погане на ум не прийде" - правильне.      як доказ можу навести образ Чіпки із твору Панаса  Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні". Чіпка зростав у зневазі своїх однолітків і односельчан.це послугувало мотивом до озлоблення і ненависті до оточення, що згодом вилилось в тяжкий злочин - вбивство цілої сім"ї.     ще прикладом даної думки є образ Докії з твору Бориса Грінченка "Каторжна". дівчинку з самого дитинства принижували і відштовхували від себе найближчі люди. ось вона перетворилась в злосовісну людину, що згодом вирішила підпалити будівлю через зраду.     отже, висновок за вами, читачі. поміркуйте над тим, щоб було якби ми вчилися поганому, а не навпаки...