В одномумісті жили два маленьких горобчики Чик та Чирик. Дуже любили вони вихвалятись один перед одним.
Одного сонячного ранку горобчики знову почали вихвалятись. Чик, гордо піднявши голову, сказав:
- Подивись, яке в мене гарне пір'ячко. Воно так і виблискує на сонці.
Чирик відповів:
- Та ти тільки поглянь, які у мене ніжні крильця, тендітний хвостик. Я набагато кращий від тебе.
Чик аж закричав від таких слів. Між горобчиками почалась сварка, яка невдовзі переросла в бійку.
За маленькими хвальками, хитро примруживши оч гав великий чорний кіт Мурко. Чик та Чирик бились так, що аж летіло пір'я. Кі тихенько підкрався і швидко стрибнув за здобиччю. Вхопив горобчиків за хвостики. Перелякані пташенята почали вириватись, і таки полетіли. У Мурка в лапах залишилися лише їхні хвостики. Посідали бідолашні на паркані і мовчать. Нікому не хочеться більше вихвалятись, та і немає чим.
З того часу горобчики жили дружно. А якщо і кортіло деколи похвалитись, то одразу згадували про свої хвостики, які залишились у Муркових лапах.
У мене талант (бугага) до приготування їжі проявився в 10 або 11 років. Мені здається, від безвиході. У те літо мене відправляли до бабусі на дачу. Всього на тиждень або два, я більше ніколи не витримувала без батьків. А моя бабуля готувала досить посередньо. Вона могла взагалі забути про їжу, копаючись на грядках або дати мені на обід малинки з молочком. А я любила М'ЯСО. Завжди. Ну і додатково, бабуля дуже любила пріпахать всіх до садово-дачних робіт, що я не виносила до тремтіння. Тому, відправляючись до неї, я придумала, що мій обов'язок буде - готувати нам є. По дорозі тато купив мені кулінарну книжку, чомусь про польську кухню, і я почала по ній готувати. Не всі експерименти, звичайно, були вдалими. Але слава богу, ні бабуся, ні батьки, ніколи не викидали мою їжу. І навіть нічим не висловлювали свого невдоволення. Я ж, натхненна, жерла все, що приготую. Я готувала там мінімум два рази на день (на сніданок по колишньому бабуся давала мені малинку з молоком). І пізнала безліч базових правил. І чомусь навчилася готувати рівно дві з половиною порції (щоб поїсти вдвох і добавка!)
Правилами досі користуюся, а товку вважаю - найприємнішою і легкою домашньою обов'язком. І головне, приготувавши обід, можна вже не прибиратися - борги перед суспільством виконані))
загалом, у мене склалося кілька факторів: по-перше, я дуже любила смачну їжу - у мене мама дуже добре готує. По-друге, обставини. У третіх, непереносимість якихось інших обов'язково-побутових занять, і найголовніше - прихильне сприйняття моїх експериментів близькими. Взагалі, мені здається, що люблячі готувати - це в першу чергу люблячі є. А любов до їжі з'являється (або не з'являється) у самому ранньому віці, коли тебе або змушують жерти кашу, або дають вибір - є зараз чи поїсти пізніше.
