ДІВЧИНА В СТЕПУ
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч із хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом...
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища - тіні. Запирскало щось... Воли.
За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках - батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
М. Пимоненко. Проводи козака
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш...
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак - такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...
Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (С. Васильченко).
Марічка задивилася на обважнілі кетяги акації. Пахнуть вони густо медово п'янко. Навколо них невпинно носяться метелики гудуть бджоли обліплюють біло-рожевий цвіт щоб зібрати якнайбільше нектару. Видно здалека прилітають за медом.
Десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть меншає на світі солов'їв. Невже планета справді прощається з цим сіреньким самобутнім найніжнішим своїм поетом спитаєте ви. Дивне почуття з'являється коли чуєш солов'їний спів. Ніби щось росте в тобі підіймається вгору і ти летиш, розправивши крила.
Незвичайний стан переживає душа в цім давнім урочищі. Ніби п'янить самий дух акації від нього аж чадієш умліваєш поринаєш у безміри якогось блаженства. Марічка змружує очі й одразу ніби зникає все тане. Досягається якась незнана раніш гармонія. Сонце розлилося і сама ти вже ніби розчиняєшся в солодкій млості природи в її запашистих медах. Зовсім заплющуєш очі і тоді тебе нема життя ростануло світ зіллявся. На місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики
Объяснение:
