Серед дрімучих лісів текла тиха й лагідна річка. Вона була досить глибока, нею плавали не тільки човни, а й невеликі кораблики. Вода в цій річці була дуже чиста, навіть прозора. Її береги, завдяки лісам і зеленим лукам, виглядали дуже мальовничо.
Поруч з річкою жив чоловік — ліхтарник. Кожного вечора він плив на середину річки та засвічував ліхтар. У темний час доби його світло вказувало шлях, що було дуже зручно мандрівникам. Та й річка раділа, відчуваючи себе потрібною.
Але через деякий час люди стала масово вирубувати ліси по берегах річки. Згодом і зорали луки, посіявши замість них поля з кукурудзою.
Варварське знищення природного ландшафту поступово призвело до непоправного — загибелі річки. Навіть струмочок, що утворився на її місці, і той засох. Залишився лише спорожнілий город, на якому самотньо височів стовп. Як і в минулі часи, старий ліхтарник щовесни прикріплював на нього ліхтар.
гаючи за щовечірнім засвічуванням ліхтаря, маленький Сергійко спитав дідуся:
— Навіщо ви засвічуєте ліхтар, якщо річки нема, тож вказувати шлях нікому?
— Щоб всі краще бачили свою дурість, – відповів хлопчикові ліхтарник.
