Який-то випадок.написати якусь iсторiю.

ВИРІШАЙ ЩО БУДЕШ ПИСАТЬ Людина поділила всі частини мови на головні й другорядні. Тепер перші – величаються й задирають ніс, а другі скромно відсиджуються на задньому плані. А мені хочеться віддати належне саме останнім трудягам – службовим частинам мови

До них ставляться непомітні союзи, частки й приводи. Ці коротенькі слова навіть не є членами пропозиції, от так обділила їхня мудра людина. Але саме вони стануть сполучним або навпаки поділяючою ланкою, коли потрібно грамотно побудувати пропозиція

Ну, куди ми без союзів: сурядних і підрядних? Як зв’язати нам прості пропозиції й показати залежність одного від іншого? Одні союзи виконують розділову роль «або, або», інші противительную «але, зате». Це що стосується сурядних, а от підрядні й зовсім указують на тимчасові рамки «як тільки, поки», порівнюють «начебто, немов», ставлять у певні умови «якби, чи».

А куди б ми пішли без приводів? Як би змогли позначити залежність великих іменників від інших слів у пропозиції? Навіть непохідні приводи, такі як «на, в, до, про, через», і ті надають значеннєве навантаження вираженню. А вуж похідні, утворені від самостійних частин мови, і поготів.

Складність у цьому випадку полягає в тому, щоб розібратися, чим є в кожному конкретному випадку слово. Так, «у плині ріки» і «протягом доби». У першому вираженні використовується іменник, а в другому – складовій привід

И, нарешті, частка, здатна внести в пропозицію певний відтінок, додати інтонацію. «Хіба, саме, винятково, чи» – це всі службова частка, що в одному випадку вносить питальну ноту, в іншому – уточнюючу, у третьому – обмежуючу й т.д. А відомі всім заперечливі частки «не й ні» взагалі не мають потреби вкомментариях.

Тепер – Те ви згодні, що мова без службових слів стала б нудна й одноманітна? Часто ми просто не змогли б грамотно виразити свою думку, додати їй потрібну інтонацію й відтінок, не будь у російській мові цих незаслужено скривджених союзів, часток і приводів. Маленькі, коротенькі слівця творять великі справи, і слава їм за це.

Багатство й розмаїтість нашої мови – це не тільки величезна кількість іменників, прикметників або дієслів, але й правильне застосування їхнього лексичного значення, і вчасно вставлене службове слово

Ми колись були малими дітьми, і цікавилися усім. В черговий раз коли ми задали своє питання сусідському дідусю, він розпочав розказувати свою легенду.

У сиву давнину, коли тільки розпочиналося на світі життя, з’явився в одному краю птах Кук, котрий їв інших пташок. Стали птахи мудрувати, як його спекатися. Вирішили, що краще їм переселитися в інші краї, тоді Кук, не маючи чого їсти, здохне.

Так птахи і зробили — полетіли на край світу, а Кука залишили самого.

Минув якийсь час. Вирішили птахи послати когось із своїх подивитися, чи ще живий Кук. Послали ластівку.

Кук, вже добре зголоднілий, забачивши ластівку, напав на неї, але в’юнка ластівка вирвалася з його лабет. Тільки кілька пір’їнок з її хвоста лишилося в Кука. От з того часу хвіст у ластівки наче обрізаний.

Повернулася ластівка й розповіла птахам про Кука. Згодом у рідні краї надумала полетіти зозуля, але вона знесла яєчка і саме збиралася їх висиджувати. За неї інші птахи погодилися пташенят висиджувати. Полетіла зозуля і також застала Кука ще живого, але вже зовсім худого і безсилого, тому стрибнула на нього і одразу заклювала. Полетіла зозуля до пташок і ще здалека закувала:

— Ку-ку, ку-ку!

Птахи повернулися в рідні краї, а зозулиних діток довелося з того часу іншим пташкам висиджувати, бо зозуля відтоді нічого більше не робить, як тільки вихваляється, що заклювала Кука.