Одного дня полетіла зозуля води напитися до струмка. Прилітає, а там дівчинка плаче, бо черевички загубила. І зозулі її шкода стало, думає, як до дитині.
Полетіла шукати. «А якого ж розміру вони мають бути? — подумала зозуля, —мабуть, такі, як на мої лапки».
Пішла до павука, пошила швиденько нові черевички, у нього вдягнула і полетіла до дівчинки. Але по дорозі погубила їх, бо виявилось, що вони трішки більші за її лапки. Заплакала зозуля. Шукала і не знайшла, бо вони квітами стали.
Дивиться, іде та дівчинка, смутна така. А побачивши сині квітки, стала їх рвати. Дуже зраділа дівчинка і на душі їй стало весело та добре, навіть забула про своє лихо. Зраділа і зозуля, закувала від радості тай розповіла їй історію про пошиті павуком нові черевички, які перетворилися на сині квіти.
Отака була розумниця зозуля. Якби можна, то зорі б з неба дістала, тільки б добре жилося усім людям.
З того часу, ранньої весни, на лісових галявинах, розцвітають квіти, які в народі називаються зозулині черевички.
