Широко відомо, що літописання становило собою одну з найяскравіших ланок літературного набутку нашого народу. Жодна інша європейська країна /за винятком Візантії/ не мала такої блискучої історіографічної спадщини, репрезентованої цілою плеядою визначних імен. І серед них Нестору належить чільне місце.
У нашій уяві образ літописця здебільшого вимальовується у вигляді мудрого старця — сивоволосого, з опасистою бородою,— що в тиші келії, відгородженої від життя монастирським муром, «добро і зло сприймаючи байдуже», складає беззастережний і вільний від емоцій «ізвіт нащадкам». Та Нестор аж ніяк не пасує до такого еталона. Він не був спокійним та байдужим гачем того, що відбувалося довкола нього. Бути ченцем за середньовіччя зовсім не означало відгородитися від світу. Київські монахи брали активну участь у тогочасному житті. Вони засновували бібліотеки, навчальні заклади, шпиталі та інші структури, націлені на забезпечення тих чи інших суспільних потреб, насамперед, у сфері духовного життя.
Отже, «Повість временних літ» — зовсім не холодний «ізвіт» наступним поколінням, а твір письменника з гострим темпераментом та емоційним обдаруванням. Це літописне зведення, написане майже десять століть тому, для нас — глибока, незапам’ятна старовина, але для громадян Київської Русі то була книга про сучасність і сучасників /М Брайчевський/.
Объяснение:
