Действия украинских националистов против немецких оккупантов — вооружённое противодействие германской оккупационной администрации со стороны Украинской повстанческой армии (УПА) и других украинских националистических организаций. Активно началось с весны 1943 года, после того, как на III конференции ОУН(б) было принято решение выступить против немецких оккупантов, отряды УПА начали нападать на немецкие опорные пункты на Волыни[7].
Весна-осень 1943 — период наиболее интенсивных боев УПА с немцами на Волыни (основной период «антинемецкого фронта»). УПА захватывает отдельные населенные пункты на Западной Украине где создает собственную администрацию (например, «Колковская республика»), пытается противодействовать хозяйственной деятельности немцев, ведет оборонительные бои (антипартизанские акции Эриха фон дем Бах-Залевского и Ганса Прюцмана)[8][9][10][11][12]. УПА осуществит сотни нападений на полицейские участки, обозы и склады вермахта, главным образом с целью добычи оружия, снаряжения и продовольствия, и заявить о себе как о защитнике прав украинского народа[13].
Летом 1943 в Галичине ОУН-Б создало аналог УПА — Украинскую народную самооборону. Задача УНС заключалась в рас действий УПА на Галичину. Название УНС, вместо УПА использовалось, чтобы не подставлять под удар немцев организационные мероприятия в дистрикте Галиция, где были другие оккупационные условия. УНС готовится для борьбы против СССР, но оборонительных боев с немцами все же избежать не получилось. Параллельно продолжается набор добровольцев в дивизии "Галичина". Со временем УНС меняет название на УПА-Запад.
В начале 1944 года УПА фактически свернёт антигерманский фронт и постепенно будет налаживать взаимовыгодные отношения с СС, вермахтом и СД с целью совместных боевых действий против Красной Армии. Осенью 1944 конфликт УПА с немцами полностью прекращается, потому что завершается немецкая оккупация Украины. Немецкая пропаганда начинает одобрительно отзываться об УПА[14]. Начнутся попытки немцев привлечь украинское освободительное движение на свою сторону (освобождение политических узников, создание УНК и УНА).
Объяснение:
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Объяснение:
