ЕССЕ НА ТЕМУ - "Прочитайте наведений текст. Викладіть Ваш погляд на цю проблему". «Добре ім’я — найкраще багатство»,— говорить народне прислів’я. Чи важливо оберігати своє добре ім’я у наш час новітніх інформаційних технологій, коли можна виступати під будь-яким «ніком»? Висловишся нецензурно, напишеш із помилками, зробиш нечесний вчинок — ніхто й не дізнається. Потім продаси незнайомим неякісний товар чи послуги — нічого, все одно більше ніколи не побачитеся. То ж роби, як тобі зручно, але таємно — ім’я не постраждає.

У людини безліч чеснот: доброта, щедрість, чуйність, уміння співчувати і любити і багато інших. І усі вони засновані на любові людини до людини. І є ще така щиросердечна якість, як милосердя. І воно теж спрямоване на те, щоб довести, що несправедливе латинське крилате висловлення «Людина людині вовк». Але мені здається, що саме милосердя виявляти найважче. Для того щоб бути милосердним, потрібно уміти прощати. Потрібно бути щирим гуманістом. Тому що споконвічно милосердя було проявом великодушності до поваленого ворога. Та й зараз, на мій погляд, милосердя — це прояв великодушності до того, до кого не хочеться його проявляти.

Легко поспівчувати бабусі в переході метро, поклавши їй у протягнену долоню кілька монет. Легко здаватися щедрим, купити молодшій сестричці не звичайні льодяники, а шоколадні цукерки. Легко бути добрим, допомагаючи молодій мамі нести коляску на сьомий поверх. І як же важко утриматися від того, щоб не «добити», не знищити, не деморалізувати цілком переможеного ворога. І ще: бабуся побажає здоров'я на подяку за милостиню, сестричка поцілує в щічку липкими від шоколаду губами, молода мама гаряче подякує за до Адже відповіддю на добро найчастіше буває добро. Тільки ворог за милосердя навряд чи подякує. А може зненавидить, хто знає.

Важко допомагати тому, з ким ти в поганих стосунках, але хто насправді має потребу у твоїй до або твбїй поблажливості. Іноді бути милосердним нестерпно важко. І, зрозуміло, це дано не кожному. І мені навіть здається — тільки обраним. 

Минулого літа я з батьками відпочивав біля моря. Разом з нами відпочивали ще дві сім'ї друзів мого тата. Ми були в Криму, наш наметний табір розташовувався недалеко від маленького села. Жили ми в наметах, їжу готували на газовій плітці. Вода була тільки в селі, там є криниця. 

Наш табір стояв майже на березі моря. Там росте єдине дерево — величезна стара акація. З одного боку до самого обрію — гарячий жовто-зелений степ, зліва — темно-зелена смужка виноградників, а біля села — гай мигдалевих дерев. 

У селі, коло хат, є, звичайно, дерева, сади, але вони не такі розкішні, як у нас вдома. І ростуть там персики, виноград, абрикоси. Яблук майже немає. Зате цвітуть пишні величезні троянди, різного кольору, які ввечері так чудово пахнуть. 

А з іншого боку — берег і море. Казкове, чудове, різне кожної хвилини. Ми прокидались дуже рано і бачили, як над степом підіймається червона куля сонця, небо з бузкового і синього стає яскраво-блакитним. Сонце з червоного і ласкавого перетворюється на сліпуче і пекуче. Вдень на сонці не можна було знаходитись, ми ховались під нашою улюбленою старою акацією. Вибігали, щоб поплавати і попірнати в прозорій синій воді, пошукати черепашок серед камінців на піску. 

Якщо пройти трошки за село, дійдеш до скель. Ось там цікаво! Плаваєш з маскою і трубкою і бачиш різних риб, медуз, водорості, навіть крабів. Увечері вони вилазили на берег, можна було їх ловити. 

А коли сонце сідало, все: і небо, і море — знову чудово змінювало свої кольори. Небо було і синім, і рожевим, і бузковим, навіть жовтогарячим. І море віддзеркалювало всі ці барви. Вночі природа відпочивала від спеки, а на чорному оксамитовому небі сяяли величезні яскраві зірки. І хвилі тихенько шелестіли, набігаючи на берег.