Кожна пора року по-своєму змінює садок біля мого дому.
Взимку він спить під білим покривалом. Іноді пташка порушить цей глибокий сон. Весною яблуня, малина, смородина одівається у чудовий білий цвіт. На клумбах звеселяють погляд острівці різнобарвної примулки: жовтий, білий, фіолетовий. Літом зелений колір набуває насиченого відтінку. Весело щебечуть пташки. Чарівниця осінь дарує щедрий урожай червоних та зелених соковитих яблук. Розфарбовує листя у жовтий і золотистий кольори. Сухе листя опускається на землю. Дбайливі господарі зберуть опале листя та сухі гілки. Сад уже в очікуванні зими.
Через усе моє дитинство тече річка Сіверський Донець. Починається вона десь там, де води його ще по вінця затоплюють прарічище повенями, де колись військо князя Ігоря купало коней, де землі дарують справді царські скарби археологам.
Береги ріки рясно поросли вербами, густо помережані стежками людських доль, тягнуться кудись далеко, щоб на обрії злитись з небом і знову повернутися над селом обрамленням Чумацького Шляху, створити вічну взаємодію землі й неба, плинного й вічного, насущного і почасового.
Приємно купатись у водах Сіверського Дінця, у ніжності зоряних ночей, у пісенному морі сільських вечорів, коли село співає кожним своїм гомоном, де діти збираються на ігрища, де селяни вечеряють після втомливої цілоденної праці на толоці.
Саме звідси в мене природна любов до рідного краю, села, повага до людей.
Объяснение:
