Закінчивши денні справи, закривши задачник і зошит, поклавши собі на коліна кішку, потягнешся рукою до книги, щоб перенестися в інші світи. Разом з капітанами ти відправишся в невідомі далекі країни, або в печери і підземні озера, або на неіснуючі планети у пошуках пригод, або з водолазами у пошуках Атлантиди.
Книги переносять своїх читачів в найрізноманітніші місця і епохи, недоступні літакам і потягам.
Перед тобою проходять чужі долі, чужі радощі і чуже горе, ти горюєш і радієш разом з героями, занурюючись в чарівні казки або веселу повість. Буває, відкривши книгу десь на середині, вже не можеш відірватися і дочитуєш все до кінця, боячись втратити хоч би рядок.
Закриваються очі і злипаються вії, але ти пливеш по цьому морю рядків : ну ще трохи, ну ось тільки дізнатися б, куди насправді привела Дон Кихота ця дорога? Чи переміг Ахілл Гектора?
Уявімо на хвилину, що немає на світі книг : немає Чебурашки, Хоттабича, Незнайка, Гаррі Поттера, Чипполіно, Буратіно. Без них життя відразу стає тьмяним і сірим, нудним і безрадісним.
Про це дуже цікаво написано у Карлоса Руиса Сафона в його фантастичному романі "Тінь вітру" . Батько, згідно традиції, літнім ранком повів свого сина на ім'я Даніель вибрати свою першу книгу на Кладовищі Забутих Книг. Це щось подібне до складу або музею, де зберігаються старі і забуті книги. Вибрана книга уразила Даниеля до глибини душі і визначила його подальшу долю.
Ось чому ми любимо книги - вони відкривають нам шлях в невідоме, відкривають секрети і таємниці, учать мріяти, діляться знаннями про устрій світу. Книга - як корабель, а її сторінки - як вітрила, а ти відправився в кругосвітню подорож в нескінченний світ слів і образів, героїв і негідників, старовини і далекого майбутнього.
У сиву давнину, коли тільки розпочиналося на світі життя, з’явився в одному краю птах Кук, котрий їв інших пташок. Стали птахи мудрувати, як його спекатися. Вирішили, що краще їм переселитися в інші краї, тоді Кук, не маючи чого їсти, здохне.
Так птахи і зробили — полетіли на край світу, а Кука залишили самого.
Минув якийсь час. Вирішили птахи послати когось із своїх подивитися, чи ще живий Кук. Послали ластівку.
Кук, вже добре зголоднілий, забачивши ластівку, напав на неї, але в’юнка ластівка вирвалася з його лабет. Тільки кілька пір’їнок з її хвоста лишилося в Кука. От з того часу хвіст у ластівки наче обрізаний.
Повернулася ластівка й розповіла птахам про Кука. Згодом у рідні краї надумала полетіти зозуля, але вона знесла яєчка і саме збиралася їх висиджувати. За неї інші птахи погодилися пташенят висиджувати. Полетіла зозуля і також застала Кука ще живого, але вже зовсім худого і безсилого, тому стрибнула на нього і одразу заклювала. Полетіла зозуля до пташок і ще здалека закувала:
— Ку-ку, ку-ку!
Птахи повернулися в рідні краї, а зозулиних діток довелося з того часу іншим пташкам висиджувати, бо зозуля відтоді нічого більше не робить, як тільки вихваляється, що заклювала Кука.
