Осінь і зима нашого життя Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість. Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною... Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми. Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей. У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано! Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами... Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків": Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить - докори, сором, лихо, - Лиш би вмерти на землі батьків. Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...
"Острів скарбів", який приніс його авторові всесвітню славу, є класичним взірцем пригодницької літератури. Книга, на перший погляд, проста й легка, за уважного прочитання постає багатоплановою і багатозначною. Авантюрний сюжет її, незважаючи на традиційність теми — оповідь про піратів, пригоди на морі, — є оригінальним. Юному героєві "Острова скарбів" Джиму Гокінсу доводиться самостійно орієнтуватися в складних обставинах за несприятливих умов, іти на ризик, напружувати мозок і м'язи. Доводиться робити моральний вибір, виявляти життєву позицію. Джиму та його друзям зустрічаються пірати. Це справжні мародери, втілення злої і хижої підступності. Джим в їхньому середовищі — "острів скарбів". І глибинний смисл його пригод — в самому собі виявити справжні скарби. Стівенсон оспівує романтичне натхнення почуттів, однак не ізолює цих високих почуттів від реального ґрунту. Його приваблюють складні характери, душевні суперечності і контрасти. Одним з найяскравіших характерів постає одноногий корабельний кухар Джон Сільвер. Він підступний, злостивий, жорстокий, але водночас розумний, хитрий, енергійний і спритний. Його психологічний портрет складний і суперечливий, однак переконливий. З великою силою художньої виразності письменник показує моральну сутність людини. Стівенсон прагнув своїми творами "навчати людей радості", доводячи, що такі "уроки повинні звучати бадьоро і натхненно, повинні зміцнювати в людях мужність".
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
