Знання — фундаментальне філософське поняття, визначене в Філософському словнику як «форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, що характеризується усвідомленням їх істинності»[1]. Знання можна визначити також як форму інформації, існування систематизованого результату інтелектуальної діяльності людини (пізнання)[джерело?] — з огляду на фундаментальність поняття його важко виразити через простіші філософські категорії[джерело?]. Наприклад, за словами Платона знання — це «підтверджена істинна віра»[2][3] . Знання протилежне незнанню, тобто відсутності перевіреної інформації про що-небудь[4].
Виділяють[Хто?] різні види знання: істинне (у стародавніх греків епістеме), наукове, повсякденне (у стародавніх греків докса), інтуїтивне, релігійне та інші[джерело?]. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя[джерело?]. Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність, відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання суперечок[джерело?].
3нання, набуте людством, фіксується в знаках природних і штучних мов, наприклад у текстах[джерело?]. Аналіз сутності знання, його становлення, критеріїв істинності та цінності є предметом галузі філософії епістемології[5]. У пострадянських країнах частіше вживається термін теорія пізнання або гносеологія[6]. Тоді як епістемологія більше зосереджена на структурі самого знання, гносеологія розглядає в першу чергу процес отримання знань суб'єктом пізнання[7]. З іншого, практичного боку, педагогіка вивчає не саму суть знання, а методи його ефективної передачі[8].
Народні легенди переповідають, що ця фортеця вперше була збудована ще за життя Ісуса Хреста. Археологічні розкопки засвідчили, що люди тут уже жили понад п’ять тисяч років тому. Місце це було настільки бажаним, що претендентів на володіння ним не бракувало ніколи. Та й саме місто за народною етимологією так і називається – жадане або бажане, одним словом – Хотин.
Той, хто володів містом, контролював також єдину дорогу , що виходила з віковічних лісів берегом струмка до переправи на Дністрі, саме біля підніжжя скелі, на якій височіла, змінюючи з часом свою архітектуру та конструкцію, твердиня. А контроль дороги, а тим більше переправи через велику річку, в усі часи був дуже прибутковою справою. Тому володіти Хотином дуже хотіли.
Наприкінці ХIV століття Хотин увійшов до складу Молдавської держави. Зважаючи на подвійну загрозу від Польщі та Османської імперії, господар Молдавії Стефан ІІІ Великий значно розширив фортецю. Було зведено новий мур товщиною 5 і висотою 40 метрів, споруджено п’ять веж, рівень двору фортеці піднятий на 10 метрів та розділений на Княжий двір і двір Воїнів, подвір’я вимощується кам’яними плитами та будується керамічний водопровід, що простягався майже на кілометр у бік від річки. Викопуються глибокі підвали для зберігання провіанту. Саме після цієї реконструкції Хотинська фортеця практично повністю набула свого сьогоднішнього вигляду, крім південних мурів та Південної (В’їзної) брами з дерев’яними мостами, зведеними на початку XVIII століття турками.
Нині на території Хотинської фортеці створено Державний історико-архітектурний заповідник, відбуваються числені реконструкції битв, проводяться фестивалі та знімаються історичні фільми. «Захар Беркут», «Д’Артаньян та три мушкетери», «Тарас Бульба», «Чорна стріла», «Могила Лева», «На війні як на війні», «Русалочка», «Сказання про доблесного лицаря Айвенго», та ще понад 40 фільмів, у зйомках яких брала участь фортеця.
Суворий і грізний вигляд мають оборонні стіни фортеці – замка. Зовні їх прикрашають викладені з червоної цегли чотири смуги, кожна з яких складається з кількох квадратів, вписаних один в один, та розташованими над ними чотирма рядами ступінчастих! пірамід завершених хрестами.
Такі мотиви часто зустрічаються в Українському народному мистецтві, особливо на Поділлі. Завдяки орнаменту, стіни висота яких досягає 40 метрів справляють враження монолітних і надзвичайно могутніх.
