У людей багато вад і недоліків, зрештою, жоден із нас не позбавлений власних. Ніхто, як кажуть, не святий. Але є одна людська вада, яку я не можу спокійно переносити, яка викликає у мене гнів, відразу, зневагу до цієї людини і ще безліч емоцій. Вада ця — брехня.
Мені досі незрозуміло, що спонукає людей брехати. Особливо коли йдеться про близьких, колег, коханих. Навіть якщо ти зробив помилку, якщо зазнав поразки, хіба тобі не вибачать, якщо ти все поясниш щиро — зрештою, близькі люди майже завжди вибачають одне одного. І будь-яку слабкість, невміння, випадковий необачний крок можна вибачити, а брехню — майже ніколи. Антон Чехов писав, що брехня їсть душу так само, як іржа їсть залізо. Цей влучний образ завжди згадується мені, коли я стикаюсь з брехнею. Але вона їсть не тільки душу брехуна, вона, немов кислота, роз'їдає довіру, нищить стосунки. А скільки існує людей, які більше не довіряють іншим, бо одного разу їх зрадив близький — збрехав! Тобто брехун нищить не тільки власні стосунки, а й свою жертву: він вбиває віру в людей, вміння відкриватися новим знайомствам та перспективам, оптимізм, любов до життя, зрештою.
У жодному разі я не кажу, що треба говорити все усім, що треба висловлювати кожну дурню, що спадає на думку, ні, але тактовність і дипломатія не передбачають брехні. Тактовність — коли тобі не сподобався малюнок чи вірш друга, і ти кажеш йому: «Це не найкраща твоя робота, я бачу в ній кілька недоліків, я вірю, що ти вмієш краще», — приносить віру в себе, жагу змінюватись і розвиватися, бажання досягати вершин. А брехня — в очі похвалити, а потім за спиною наговорити хтозна-чого — брехня вбиває і нищить.
Правда гірка, люблять казати люди, що схильні брехати чи приховувати «Правда така ж гірка, як і солодка», — завжди повторює мій батько, який для мене є беззаперечним авторитетом, і я надзвичайно поважаю його, у тому числі й за його правдивість. Саме він навчив мене не брехати. Насамперед, власним прикладом, а це головне. А по-друге, завдяки розумінню, що мене приймуть з усіма моїми слабкостями, помилками, хибами. І оця любов, без умовностей (мене любитимуть, яким би я не був) не має нічого спільного ні із вседозволеністю, ні з «балуванням» дитини. Батько досить суворий, але його претензії завжди стримані, обґрунтовані і справедливі, а похвала — цінна для мене. Моя довіра до близьких, їхня підтримка, яку я відчуваю навіть коли помиляюсь, робить мене сильнішим, дає змогу розвиватися — я так хочу виправдати їхні довіру до мене і їхні сподівання!
У Піноккіо, італійського Буратіно з відомої казки, відростав ніс щоразу, коли він брехав. Оце був би чудовий критерій і показник, якби так було і в житті. На жаль, так буває тільки в казках, і нещирі люди завойовують довіру інших, живуть із репутацією чесної людини, хоча зовсім не заслуговують на неї. Я твердо тримаюсь своїх переконань, але нікого не прагну змінити чи провчити. Помста — негідна справа. Нехай брехня деяких людей лишиться на їхньому сумлінні. «Вільним є лише той, хто може не брехати», — сказав французький письменник Альбер Камю. Я сподіваюсь, що колись всі люди зрозуміють, що свобода від брехні — найвища цінність.
