Доберіть спільнокореневі слова до слів логос, етос, пафос, топос. Запишіть їх, визначте частиномовну належність.

                              Осень за окном 
Это большое счастье, что мы живем на такой географической широте, где есть целых четыре времени года - прекрасные и непохожие между собой. Все они дарят нам свою красоту. Осень считается наиболее своенравным, видимо, из изменчивость осенней погоды. Так светит нежаркое солнце, то капает печальный дождь, то стоят серые пасмурные дни, то дует сильный ветер ... Однако есть в осени величавая созрела красота.
В сентябре и в начале октября природа пышная, яркая: деревья меняют изношено уже зеленый наряд на роскошные золотые одежды, украшенные ярко-желтыми и красными украшениями. Жара Стоят теплые ясные дни, погода мягкая, так и хочется бродить тихими улочками и любоваться красотой, что окружает тебя.
Глаза разбегаются от обилия цветов! Зацветают осенние цветы - астры, георгины, и до сих пор плывет в воздухе аромат роз. В пору бабьего лета все вокруг покрыто причудливыми сеточками-паутиной. И когда пройдет легкий дождик, его капли путаются в них и сверкают на солнце, не смочив творения пауков.
А потом осень становится печальной. Медленно опадают листья с деревьев, превращаясь в мягкий ковер, шуршит под ногами. А если вдруг ударит хоть легкий мороз, большинство деревьев роняют все листья одновременно. До следующей весны отправляются птицы в теплые края. Становится холоднее, и поэтому не хочется дождя, а идет дождь чаще и чаще. И ветер усиливается. Еще солнце заходит все раньше, на улице холодно и неуютно. И осень, прощаясь с нами, незаметно переходит в зиму ...

Козакові і смерть, і рани не дивина. якби він довго опла­кував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптано­му, діду щириці й гукнув, аби усі почули: —    а що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі? ! злякались турків? —    шкода хлопців…—    це тільки перший бій. і перші втрати… — мовив отаман журно. — ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить не­ньку січ… але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море? ! — підвищив голос, немов підтяг струну.— хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…— схопила б їх запупиця! — додав щириця. невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовикипомітили тривожні зміни. мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зри­вав зі щогл полотнища.—      тимоше, буря буде,— сказав непран отаманові.—    то турки дмуть з очакова, щоб поспішали ми до султа­на в гості…—    чи до шайтана в зуби.—    у нього й так завізно. поки розмістить бусурманів, пос­ланих сьогодні в пекло, то ми босфор пливли останніми. попереду, неначе біла хмара, роз­кинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників.  такої сили чайок ще не виходило в козацьке чорне море. доб­ряче, видно, розмахнувся тарас трясило на варшаву, коли послав такий удар стамбулу. це хвилювало непрану душу, ті­шило, що рідний край зведеться і скине пута. він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існу­ючої, неначе воля, якої жде вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.на море швидко й густо лягала чорна ніч. із байдака хмель­ницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не від­ставати, а йти щосили до босфору. неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… ставало смутно від са­моти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль. нарешті все покрила важка пітьма. ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. байдак і темрява. навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! розкотистий, величний, мото­рошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у вели­чезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.