Відповідь:
МЕНЮРУБРИКИ
МІЙ ЧАС ЗУПИНИВСЯ ТУТ. РОЗПОВІДЬ АМЕРИКАНЦЯ НА КАРАНТИНІ У ЛЬВОВІ
Joe Lindsley
29 березня 2020 27543 0
Джо Ліндслі прилетів до Львова на журналістську конференцію та через карантин змушений був залишитись тут надовго. (українською та англійською мовами)
Фото: Газета «День»
ФОТО: ГАЗЕТА «ДЕНЬ»
У Львові є популярною пісня, у якій є слова «Ми помрем не в Парижі». В епоху коронавірусу вона отримала зовсім інший зміст. Наш час зупинився там, де нас зупинила інфекція. І він змушує переглянути багато наших цінностей, змінити своє ставлення до світу та до себе. Історія американського журналіста Джо Ліндслі, який через вірус змушений надовго застрягнути у Львові та його друзів з різних країн світу.
Коронавірусом була інфікована значна частина відомих людей – принц Чарльз, Грета Тунберг, урядовці й політики з багатьох країн, включно з американськими сенаторами, зірками НБА та футболу, що підкреслює його поширення на весь світ. Він навіть отруїв мої сни: я бачу той самий жах, у якому залишок на шкалі мого інгалятора від астми, який рідко використовую, швидко падає до нуля. Всі ми перебуваємо у стані невизначеності і божевілля, і я чую історії, які дають надію, свідчать про розчарування та розгубленість, від друзів, яких я зустрів під час подорожей світом.
Під час цього карантину я перебуваю в Україні, де випадково залишився, коли музика, як у грі, перестала грати, і нам усім довелося знайти місце для самоізоляції. Я залишився за стінами монастиря ХVII століття як єдиний гість у готелі, і, незважаючи на фізичну ізоляцію, я перебуваю на зв’язку з іншими людьми. Усіх цікавить одне: що відбувається у цю дивну епоху коронавірусу? Ось мої думки.
Пояснення:
для кожної людини назавжди залишаються в пам'яті ті місця, де вона народилась і провела своє дитинство. і як далеко не закидала б нас доля, але кожного манить до себе рідна домівка, рідна вулиця. після довгої розлуки все видається милішим і дорожчим нашому серцю. отак буває і зі мною, коли повертаюсь додому після літніх канікул, коли знову крокую дичківською вулицею, на якій живу разом з батьками.вона нічим особливим не відрізняється від інших вулиць села. тут розташоване невелике підприємство, де можна придбати або полагодити автомобіль. перетинає вулицю річка гнізна зі своїми притоками. у кінці вулиці — пасовище та млин. паралельно нашій вулиці проходить залізнична колія, а за нею красується ліс.коли стати на краю лісу, видно мою вулицю: біленькі хатки під червоною черепицею потопають у буйній зелені садів.я люблю свою вулицю у будь-яку пору року. люблю її затишні садиби, привітні віконця домівок, високі дерева, квітники і доріжки на подвір'ї.але вулиця без людей, як ліс без птахів. на моїй вулиці всі люди привітні і лагідні. хоча я й не знаю їх усіх по іменах, та в селі прийнято з усіма вітатись.найбільше люблю свою вулицю вечорами, коли притомлені люди сидять на лавках біля хат, гомонять через паркан один з одним, а сільські дітлахи виходять погаласувати. лише тоді відчуваєш, що навколо тебе — усі рідні, хороші люди з нашої вулиці.
