Людське життя... Неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.
Люди, їх мільйони... усі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.
Так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба»...
Бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.
1) Вітер січе в обличчя. Намело снігу. Важкувато стало жити на світі пташкам, що зимують у нас. Але вони не дуже журяться. Весело цвірінькуючи,хвилясто пролетіла зграйка жвавих красунів-щигликів,чижів і коноплянок. Помчали десь на лопухах, вільхаї чи берізках поснідати насіннячком. 2) А яке гарне деревце горобини! Ніби його прикрасили ,як новорічну ялинку. Чудові,спокійні червоногруді снігурі обсипали його і ягідками ласують. 3) До чого ж красиві пташки! Це наші зимові гості. Вони прилітають до нас гостювати та поласувати смачними ягодами горобин . 1,2,3-це обзаці
