Оповідання про сніжинку
Хмаринка завжди тішилась своїми дітками-сніжинками, цими маленькими красунями. Матуся-хмарка любила мандрувати і сніжинки вже багато знали про цей світ і чекали з нетерпінням коли вже підростуть і здійснять власну подорож.
Ось настав час, коли сніжинки стали вже зовсім великі, і хмаринка випустила їх у широкий світ. Як це було прекрасно! Сніжинки закружляли над Землею у веселому таночку і літали, літали... А поміж ними всіма була одна чарівна, не схожа на інших Сніжинка. Вона була легка і срібляста. Вітер ніжно підхопив Сніжинку і спустив до моеї лодоні. В морозному повітрі вона виблискувала всіма барвами і чарівно усміхалась.
Мені стало цікаво дізнатись про цю крихітку і я почала розпитувати Сніжинку про її пригоди. Вона засяяла ще яскравіше і тихим голосом почала розповідати. Про ніч-чарівницю, яка читала їм казки, про зірок-подружок з якими вона часто танцювала та про матусю-хмаринку. Сніжинка була допитливою тому кожна її історія була сповнена казкових порівнянь і цікавих подій. Біла сніжинка розповідала про різних людей, яких вона бачила з неба. Про маленьких діточок, які бавились снігом і сивих бабусь які просто насолоджувались зимовими днями. Про чарівну музику Новорічних свят... І про все, все, все...
Та раптом на небо випливло чарівне малинове Сонце! Воно було таке велике і гарне. Такого вона ще не бачила, бо в хмарі, де вона народилась, було тісно і темно, а тут така краса! Їй знову захотілось піднятись високо і танцювати, танцювати...Сонечко було дуже приємне, але сніжинка розтанула від його тепла і ласки.
Сиджу біля вікна і аж замираю від задоволення. Таке все тут гарне, сповнене чимось новим і незвичним! Он берізонька росте, край самої дороги. Ніколи ще я не бачила такої гарної берізки. Така струнка і витончена, гілочки, мов ручки, простягла до дороги. А далі хатинка. Біленька, біленька. Біля неї квітник. І яких тільки квітів тут нема! І ромашки, і троянди, і гербери, і хризантеми, і піони... Їду ще далі, починається листяний ліс. Стільки гарних дерев, а як чудово було б тут зупинитись і посидіти на природі. Раптом навколо стало так темно і сумно. Важкі краплини дощу вдарили по склу. Так пройшло хвилин 30, і весь цей час мені було так нелегко на душі. Я думала, ніби природа гнівається на мене за те, що я дозволила гати собі за цим райським куточком... Мої роздуми перервало лупотіння граду по вікні автомобіля. Через краплини я побачила, що здійнявся величезний вітер, що переріс в ураган. Він зривав листя, і те покірно кружлялось у вихрі, а потім знесилене падало додолу. Я довго гала за негодою, а пізніше під монотонний стук граду та дощу об моє вікно заснула.
