ответ:Картина В. Климка «Туман на Поліссі» розкриває перед нами небачену до цього красу Поліського краю, налаштовує на ліричний лад, дарує можливість отримувати насолоду від життя кожної миті, відшукуючи щоденно диво серед звичайних, буденних днів.
Дивлячись на цей витвір мистецтва, одразу відчуваєш прохолоду літнього ранку, яка незважаючи на густющий туман, буває такою бажаною цією гарячою порою року. Контрастно, поряд з сивим туманом, що охопив змальовану галявину, виглядає блакитно-чисте, в деяких місцях ледве рожеве небо. На ньому ні хмаринки, здається ось-ось визирне ранкове, привітне сонечко і засяє своїми барвами.
Та поки що, розглядаючи картину, ми бачимо «закутану» у туман картину природи, яка манить своєю чистотою та недоторканістю. Зелена ковдра з густої трави, справляє враження, що тут ще не було людей і глядач, перший, кому відкрилася ця земна краса. Каміння, зображене на картині, доповнює це враження, схиляючи до думки, що таким воно було на протязі декількох століть і ніякі природні катаклізми не торкнулися цієї місцевості.
З обох боків картини височіють старі, кремезні дерева. Видно, що вони були свідками історії та знають багато таємниць цієї місцевості. Немов руки, тягнуться до землі їхні гілки, а крони – до сонця, адже життя прекрасне і воно продовжується.
Соковитою зеленню майорять кущі, які художник намалював між деревами. Вони стоять пересторогою на шляху до озера, зображеного на задньому плані картини. Озеро заросло травою і його води здаються похмурими та безрадісними.
Сама природа виступає живою істотою в цьому пейзажі. Дивишся, і здається, що зараз все прокинеться, оживе. На зміну Поліському затуманеному літньому ранку прийде новий, яскравий день.
Объяснение:
Синіє безкінечне море, хвиля одна за одною затирає нерівності берегів, на поверхні води непорушно сидять птахи. Вони зовсім як неживі, тільки інколи піднімають голови, щоб роздивитись навкруги, щоб не проспати чогось важливого.
Здалеку дивишся на усю цю красу, помічаєш, як кораблі пропливають, як чайки спочатку літають десь високо у небі, а потім стрімко пірнають під воду. І все так тихо, без жодного звуку.
Літнього ранку море пречудове. Воно тихе та сріблясто-прозоре, а ще холодне та непорушне. Воно ніби чекає, доки зійде сонце та зігріє його своїм теплим променем. У цьому чеканні можна почути як жалібно десь вдалині викрикують чайки та баклани. Жодної хвилі нема, ніби вітер взагалі забув «оживити» море. Але ось ледь-ледь помітне тремтіння води, це напевно щось проплило під водою – рибка чи медуза.
З кожною хвилиною море починає змінюватися. Спочатку воно було спокійне та прозоре, аж ось стає світлішим та до прозорого додається трохи блакиті та лазурі. Це підводні водорості починають разом із течією ворушитися. Вони – мандрівники.
Разом із водоростями подорожують і найменші організми, які живуть у морських глибинах. Все навкруги оживає: з’являються переливчасті хвилі, з однаковою періодичністю «наздоганяють» одна одну, але ці «ігри» продовжуватимуться лише до тих пір, доки буде хоч маленький вітерець.
Солона вода трохи пахне чимось приємним та свіжим, інколи, через водорості, вона має й неприємний аромат. Коли стоїш на березі та вдихаєш повними легенями повітря, то здається, ніби твій організм наповнюється новою життєвою силою.
Море добре та привітне до тих, хто не порушує його законів, до тих, хто не намагається його знищити. Влітку воно огортає теплими водами наші тіла, своїм рокотом лікує наші душі. Сидячи біля моря та слухаючи як хвилі б’ються в береги, розумієш, що тут твій спокій, що тут твій світ.
