Визначте тип односкладних речень.
1. В далекій дорозі найду або долю, або за Дніпром ляжу головою.
2. Не дай пропасти на чужині в неволі вольним козакам.
3. Задзвонили у всі дзвони по всій Україні.
4. Зима! Сиди один
в холодній хаті.
5. Сльозами моря не долить. 6. Поховайте та
вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте.
7. Червоніє за горою.
8. Защебечи, соловейку, в лузі на калині. ​

ВпівДнями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не вітаються...
Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких прия­телів не розмовляли через дідівсь­ку хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново!
Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуа­ції, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…  
Таке буває не лише через май­но. Родини втрачають зв’яз­ки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через,  через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не  втомлюється, – час.  А  ми  живі,  нам треба поспішати».  
Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?

Чим би ти хотів зайнятися після кар'єри?
 Я уявляю себе тільки у футболі. Не знаю ще точно, ким саме, але хотів би залишитися в цій грі.

-Останнім часом тебе багато критикують. Мовляв, мало граєш, багато травм. Як ти ставишся до такого роду критики?
-Я не чув про таку критику, однак якщо вона є, я можу сказати тільки, що люди, які говорять подібне, самі ніколи не грали в футбол. У мене з тренером є договір. Здоров'я вже не дозволяє кожен раз виходити на поле, але якщо я в оптимальних кондиціях, я завжди готовий до команді.