Прочитайте документ; відредагуйте текст, допишіть відсутні відомості. Автобіографія

Я, Баркова Наталія Сергіївна, народилася 12 липня 1971 року в м. Києві.

У 1978 р. поступила в перший клас загальноосвітньої школи № 98 м. Києва. На протязі 1978 — 1988 рр. навчалася у зга­даній школі.

У 1989 р. поступила в КДПІ їм. М. Горького, який закінчила у 1994 р. Після закінчення вузу призначили вчителем історії в Київську загальноосвітню школу № 225. Приймаю участь у громадській роботі: член профкому школи.
22.10.1997 р. Підпис

Только ему и было дело и радость — еда. Просыпался он — ждал завтрака, от завтрака ждал обеда, от обеда — ужина. Но и этой утехи он скоро лишился. Ел он так много и так сладко, что испортился у него желудок и позыва на еду не стало. Призвал он докторов. Доктора дали лекарства и велели ходить каждый день по два часа на природе.Было у одного богача всё, что желают люди. Миллионы денег, и разубранный дворец, и красавица жена, и сотни слуг, и роскошные обеды, и всякие закуски, и вина, и полная конюшня дорогих коней. И всё это так
прискучило ему, что он целый день сидел в своих богатых палатах, вздыхал и жаловался на скуку.

И вот ходит он однажды свои положенные два часа и всё думает о своём горе, что нет охоты к еде. И подошёл к нему нищий.

— Подай, — говорит, — Христа ради, бедному человеку.

Богач всё о своём горе думает, что ему есть не хочется, и не слушает нищего.

— Пожа Как не хотеть, барин, страсть как хочется!

«То-то счастливый человек», — подумал богач и позавидовал бедняку.лей, барин, целый день не ел.

Услыхал богач про еду, остановился.

— Что же, есть хочется?

Как не хотеть, барин, страсть как хочется!

«То-то счастливый человек», — подумал богач и позавидовал бедняку.

Осінь і зима нашого життя
      Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість.
      Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною...
      Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.
      Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей.
      У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!
      Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами...
      Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків":
                        Все стерпить, хіба заплаче стиха,
                        Дивлячись на добрих малюків.
                        Все стерпить - докори, сором, лихо, -
                        Лиш би вмерти на землі батьків.
      Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...