Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:
— Скільки ж ви даєте?
— П'ять кухлів.
— Так спідниця ж — подивіться!
— Як хочете, не силую.
— Шість!
— Нє-є...
— Дитину хвору в Полтаву на тачці везу...
— Ну то давайте вже.
— Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!
— ...А воно ж на ваті чи на клоччі?
— Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.
— Півпуда.
— Скільки?!!
— Сіль-крупка! Печатне мило загряничне! Тільки за марки!
— ...То дійдемося ми з вами?
— Хіба що на тому світі.
— Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.
— Біда наплодила...
Ряди скінчилися.
Із повісті Григора Тютюнника "Климко"
