Моя вулиця імені Генерала Потапова названа на честь командуючого п"ятої армії Південно-Західного фронту. Ці війська захищали наше місто від фашистів у перший рік Вітчитзняної війни.
На ній немає видатних архетиктурних споруд, але тут розташована відома усій Україні молочна фабрика"Рейнфорд". Також є в нас спортивно-розважальний комплекс "Плаза", де полюбляють бувати усі мешканці нашого міста.
Але не за це я люблю нашу вулицю. А за наших мешканців, за її зелені дерева й затишні дворики. Мені дуже подобається жити на моїй вулиці, де я гуляю разом з друзями й батьками.
якщо щось в вас з"явилося нове-напиши, я виправлю.
До Якось довелося мен гати таку сцену. По перону, спираючись на палицю, повільно йшла бабуся. Видно було, що в неї хворі ноги. А тут ще й важка валіза в руках. На блідому старечому обличчі — терпіння й втома. Праворуч і ліворуч бабусю обминав потік стурбованих людей, що поспішали.
Але ось до старенької підбігла дівчинка дванадцяти-тринадцяти років, взяла важку валізу у бабусі й понесла через залізничний місток.
"Добре,— подумала я,— що знайшлася попутниця".
Хвилин за п'ять дівчинка знову з'явилася на пероні, поспішаючи до електрички.
Випадок цей нерідкий. Звичайний. А чи завжди ми поспішаємо на до тим, хто потребує її?
