Ніна живе у великій родині. В неї мати, батько, два брати, дві сестри і бабуся. Ніна в родині найменша, їй восьмий рік. Бабуся найстарша: їй уже вісімдесят два. Коли сім’я обідає, в бабусі тремтять руки. Несе вона ложку до рота, ложка тремтить і з неї капає на стіл.
Незабаром у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини буде в них святковий обід. На обід Ніна запросить своїх подруг. Ось і гості прийшли. Мама накриває стіл білою скатертиною. А Ніна думає: «Це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї руки тремтять… Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі: В Ніниної бабусі руки тремтять».
Ніна тихенько й каже:
- Мамо, нехай бабуся з нами за стіл не сідає.
- Чого? – дивується мати.
- У неї руки тремтять. На стіл капає.
Мама зблідла. Не сказала ні слова, зняла зі столу білу скатертину й сховала її в шафу.
Вона довго сиділа мовчки. А потім сказала: «Бабуся нездужає. Тому святкового обіду не буде. Вітаю тебе Ніно з днем народження. Моє тобі побажання – бути людиною».
Запитання: Що означає бути людиною?
Висновок: Бути людиною – це поважати старість, дбайливо й терпимо ставитися до проявів старості, пам’ятаючи, що ніхто в цьому житті не вічний, кожен буде старим і немічним.
Ми з вами поговорили про маму, бабусю. А про кого з найрідніших людей ми забули?
Зачитаю оповідання «Наш тато одужав».
У синьоокої Катрусі сьогодні велика радість. Більше року хворів її тато. В лікарні лежав, три операції переніс. Мама і Катруся усе горювали. Не раз, бувало, Катруся вночі прокинеться й чує: мама тихо плаче. А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий. Радісно сяють Катрусині очі. Як прийшла вона до школи, зустріла й поділилася радістю:
- Наш тато одужав.
- Петько і Грицько подивились на Катрусю, знизали плечима й нічого не сказавши побігли ганяти в м’яч. Катруся підійшла до дівчаток.
- Наш тато одужав, - сказала вона й засяяла на радощах. Одна із них, Ніна, здивовано спитала:
- Ну то й що?
Катруся відчула, як до горла підкотилася грудка і їй стало важко дихати. Вона відійшла до одинокої тополі на краю шкільного подвір’я і заплакала.
- Чого ти Катрусю плачеш? – почула вона тихий, ласкавий голос. Підводить голову, Костик , мовчазний хлопчик, що сидить за останньою партою.
- Наш тато одужав, - каже, схлипуючи Катруся.
- Ой, як здорово! – зрадів Костик.
- Біля нашого дому в бору зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо і понесемо вашому татові. Як би хто знав, як було радісно на душі у Катрусі.
