Позначте речення , у якому вжито безособове дієслово. А. Вітер віє над степом зі сходу
Б. А від річки вже віє прохолодою
В. Моє життя вже сутеніє
Г. Вітер із морозцем пропікає аж до кісток​

В рассказе «Муму» Иван Сергеевич Тургенев описывает историю бедного крестьянского мужика по имени Герасим и его собаки Муму. Мне очень понравился этот рассказ, ведь здесь повествуется о реальной, хоть и грустной жизни.

До событий, описываемых в книге, Герасим жил в деревне и был довольно счастливым человеком. Но потом в деревню приехала их старая и капризная барыня. Ей нужны были новые работники для ее городского дома, и она забрала Герасима. Ему было очень грустно покидать любимую деревню, но он не мог ослушаться барыни.

У себя дома Герасим выполнял очень много разной тяжелой работы не только за себя, но и за других мужиков. Он был очень высокого роста и необычайной силы. Герасим было очень странно после тяжелых полевых работ быть дворником. Этим уточнением автор хотел показать, что жизнь в тот момент времени казалась Герасиму слишком скучной, пустой и унылой.

Вскоре Герасим привык к своей новой жизни. Тогда же он встретил Татьяну, работавшую у той же барыни прачкой. Он полюбил ее и хотел жениться на ней. Но барыня выдала ее за своего дворецкого Капитона. Это стало ударом для Герасима. Спустя год, когда Татьяна и ее муж собрались уезжать в деревню, немой герой, провожая их, подобрал на дороге маленького щенка. Герасим выкормил щенка, практически ему жизнь. Герасим не мог выговорить имя собаки, и все стали звать ее Муму - точно таким мычанием подзывал к себе собаку немой. Эта собака стала для него отдушиной смириться с городской жизнью и уходом любимой.

Но и эту радость отобрала у него взбаломошная барыня. Муму слишком резко оскалилась на нее, из-за чего собаку сначала отдали в другой дом, а потом, когда она вернулась, заставили Герасима убить ее. Герасим не смог так же спокойно пережить еще и этот удар, забрал свои вещи и вернулся в свою деревню, где и прожил долгую и одинокую жизнь.

Я считаю Герасима очень сильным и волевым человеком, незаслуженно пострадавшим сначала от жизни, родившись глухонемым, а потом и от барыни, которая лишила его последних радостей – деревенской жизни, любви и самого лучшего друга. Я думаю, эта история актуальна и в наше время, так как и сейчас обстоятельства могут вынудить нас расстаться с самым дорогим в нашей жизни, но во все времена люди должны бороться и искать жить дальше, как нашел его Герасим.

Источник: Сочинение по рассказу Муму Тургенева 5 класс

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе».                                                          Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.