Зробіть конспект:
Престиж мови — це її авторитет у міжнаціональному та
міжнародному спілкуванні. Він залежить від багатьох чинників,
домінантним серед яких є інформативність мови, тобто
застосування її як носія найновішої та найважливішої інформації.

Високий престиж сучасної англійської мови пояснюється,
зокрема, тим, що зараз понад 75% наукової продукції світу
друкується цією мовою, тобто з кожної тисячі наукових статей або
книг 760 виходять англійською.
Престиж мови не перебуває у прямій залежності від
кількості людей, що нею послуговуються. Далеко не
завжди престиж мови визначається мілітарною потугою її
носіїв. Іноді престиж мови має не загальний характер, а
забезпечується її функціонуванням в одній із сфер. Так, у
музиці вже декілька століть найвищий престиж у світі має
італійська мова.

Відлучення мови від функцій, що надають їй престижу,
наприклад, від ролі державної мови, знижує її авторитет і
зменшує опір проникненню в неї чужомовних елементів.

Престиж мови — величина змінна. В історії відомо
чимало випадків піднесення і падіння мов. Зрозуміло, що
це залежить не від самої мови, а від суспільства — носія
мови, його місця та ролі в загальнолюдському прогресі.
Є два забезпечити статус престижності для
своєї мови. Перший — через всебічний розвиток
суспільства на шляху прогресу. Другий — шляхом утиску
інших мов політичними, військовими, економічними
засобами. Зрозуміло, що другий шлях може привести
тільки до тимчасового успіху.

Престиж мови приносить не лише мораль
незадоволення її корінним носіям, але й неабияку
матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови
щорічно приносить шість мільярдів чистого доходу. На
долю Англії припадає два мільярди, що являє собою
шосту статтю її національного доходу.

Дбати про престиж мови свого народу — святий
обов’язок кожного з нас.
Про престижність української мови в минулому
свідчать, наприклад, такі факти: вона використовувалась
як державна у Великому Литовському князівстві (ця
«руська» мова була спільною для українців і білорусів); як
актова мова Молдавського князівства; дипломати при
дворі польських королів спілкувались коли не латиною,
то руською (українською), цією ж мовою бахчисарайські
хани листувалися з турецькими султанами.

Про повільне, але неухильне зростання престижу
української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та
центрів українознавства, які з’являються в багатьох
країнах світу. Цей процес набиратиме на силі і з
утвердженням міжнародного авторитету української
національної держави, розвитком економіки, науки,
культури українського народу.

Проблема батьків і дітей — це вічна проблема людства. Бо як би не змінювалося суспільство, як би бідно чи багато не жили люди, ця проблема завжди залишається, тому що діти завжди хочуть жити самостійно: самі будувати своє життя, робити свої помилки і самі за них відповідати.

І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо.

Розпад патріархальної сім'ї — це нелегкий етап у розвитку сімейних традицій, але життя змінюється і вносить свої корективи. Молоді Кайдаші хочуть жити по-новому, краще, ніж їх батьки, не хочуть і коритися батькам, бо вважають, що так, як жили їхні батьки, вже жити не можна — це вже минуле, а нове життя — будувати їм, молодим. Щоправда, і вони не знають, як його будувати.

Я підтримую молоде покоління повісті в їх намірах будувати своє життя самостійно. І тому мені здається, що, одруживши синів, старі Кайдаші повинні були їх відділити. Однак старшим хотілося керувати молодими, як ними керували все їхнє життя.

Молоді Кайдаші — працьовиті, люблять свої сім'ї, однак надмірне прагнення бути самому господарем затьмарило повагу до батьків і все те хороше, що вони їм дали. Тому мені не подобається, як у боротьбі за приватну власність вони втрачають подекуди людську гідність.

Більш до вподоби мені Лаврін і Мелашка, бо я люблю людей ніжних, добрих душею, які мають ласкавий погляд, уміють розуміти прекрасне. Мені здається, що потрапивши у становище цієї боротьби за «моє — твоє», вони зуміють все ж таки зберегти любов одне до одного. Карпо і Мотря, на мою думку, зовсім «зачерствіли», почуття їх любові замінилося матеріальними цінностями, а їхні діти не бачать батьківської любові й не виховують у них і любов до близьких, а значить, ростуть вони у становищі нелюбові. І це, звичайно, дуже недобре.

Я ніколи не міг зрозуміти, як можна підняти руку на людину, яка дала тобі життя, яка виховувала і доглядала тебе. І якщо вже життя склалося так, що дружина і матір не розуміють одна одну, то син повинен зробити все, щоб хоч повагу зберегти, якщо немає любові.

Ось таке моє ставлення до молодих Кайдашів. З одного боку, я їх підтримую і розумію. З іншого боку, я не можу їм вибачити неповаги до батьків.

Мамина пісня
Матусина пісня супроводжує нас від народження й впродовж усього життя. Маленькими ми слухаємо «Люлі, люлі, прилетіли гулі», «Котку, котку-рябку», «Ходить сон коло вікон». Ми підростаємо, і наші матусі навчають нас співати: «Ходить гарбуз по городу». Підростаємо ми, дорослішають наші пісні. Уперше десь біля вогнища під час відпочинку мама навчила мене співати маршових пісень, серед них мені дуже подобаються ті, що колись правили за гімн України, — «За Україну», «Не пора». Особливо подобається «Гей, у лузі червона калина». Це вже не просто пісні, а пісні, що стали історією. Кожна пісня має свою історію, як кожна людина має свою біографію; вони цікаві, захоплюючі й неповторні.
Це не означає, що я не люблю сучасну музику й сучасних співаків. Я із задоволенням слухаю Т. Петриненка, С. Вакарчука, О. Пономарьова. Та мамина пісня — рідна й мелодійна, лишається на все життя першою й найкращою.