На розлогому широколистому гіллі нашого саду, у його духмяних травах, відстрибало, відщебетало моє дитинство. Сад першим учив мене мріяти, допомагав пізнавати світ і себе в цьому світі. Як я хотів швидше подорослішати! Тепер, проживши половину життя, шкодую, що немає вічного дитинства. Саду того вже давно немає, бо він відцвів і відродив своє. Повільно, обережно ступаючи, йду по притужалівому чорноземові батькового городу, щоб городу боляче не було. Пригріта весняним сонцем земля парує, дихаючи на мене прілим торішнім зіллям і картоплинням. Я принюхуюся до тих пахощів, наче до яблуневого цвіту, наче до лежаних у сіні антонівок. Сади, як добрі люди, лишають по собі світлу і добру пам'ять. Люди іноді бувають підступними, злими й скупими, а сади - лише добрими й щедрими.
Дуже швидка зміна клімату спричиняє біль і страждання нашій планеті. А хто в цьому винен? Так, діяльність людини, її примхи.
Зміна погоди торкнулася кожну частину нашої землі. Там, де повинно бути холодно, тепліше ніж там де повинно бути спекотно. Це спричиняє велику смертність різних видів тварин, згорання лісів та всихання річок. Але діяльність людини й на цьому не закінчується: велика кількість будинків, доріг збудовані біля річок та озер, які, нажаль, скриті від очей асфальтною дорогою.
Це сталося й з нашою річкою Либідь. Стародавня річка про яку ходять легенди зараз тече під нашими ногами. Брудна, засмучена й нещасна. Таких як вона мільйони, але в пам'яті вони залишаються могутніми руслами без яких людина не змогла жити.
Бережіть природу: річки, озера, ліси. Без них - ми станемо на крок ближче до смерті.
