переписати 1 реч., і надписати всі частини мови, переписати 2 реч. І підкреслити всі члени речення. До цих речень намалювати схеми.

Скільки існував наш народ, стільки вкладав він свою мудрість у прислів’я та приказки. У них вся сила народного розуму, у них і заповіт нащадкам про те, як поводитись за життям і людьми, і розмірковування над важливими вічними питаннями. Знайомлячись із народними прислів’ями та приказками, я відзначив для себе, що вони зачіпають усі теми, які тільки можуть бути цікавими людині: є приказки про Батьківщину, про природу, про працю, про гроші, про здоров’я та хворобу, про добро і зло, життя та смерть, про родину. Не знайдеш і слів, щоб висловити всю глибину простої людської мудрості, яка прихована у таких коротких висловах! Мені сподобалися приказки та прислів’я, присвячені темі кохання. У них наших предків щодо цього вічного почуття, і норми народної моралі. Сила почуття і вічність справжнього кохання передано у таких прислів’ях: «Любов — не пожежа, займеться — не загасиш», або: «На любов і смак — товариш не всяк», «Не до чари, як хто кому не до пари». Висловлено у народній творчості і безкорисливість, щирість у почуттях: «Нехай борщ без сала, аби душа пристала», «Хоч у курені, аби до серця мені», «З перцем чи не з перцем, аби з добрим серцем». Читаючи художні твори, я часто дивувався з того, як вміло описує письменник красу дівчини, які епітети добирає, як влучно та поетично порівнює дівочу вроду з явищами природи. Тільки знайомлячись із народною творчістю, я зрозумів, що майже всі порівняння взяті саме з фольклору, а вже потім вони пішли мандрувати сторінками художніх творів. «Дівчина, як калина, як ясна зоря», «Красива, хоч з лиця воду пий», — все це взято з безмежної поетичної народної творчості. Багато створено прислів’їв та приказок і про працю, навчання: «На дерево дивись, як родить, а на чоловіка — як робить», або ще; «Перемагай труднощі розумом, а небезпеку — досвідом». Сказав наш народ і про навчання, про мудрість: «Мудрий не есе каже, що знає, а дурний не все знає, що каже». Мені дуже сподобався цей влучний та іронічний вислів! Я вважаю, що кожному з нас треба цікавитись народними прислів’ями та приказками, бо вони роблять наше мовлення виразнішим, а самі є справжнього скарбницею мудрості. Запам’ятаймо ж їх на все життя, бо не на користь книжку читать, коли лише вершки хапать!

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил.