Гетьманська булава диктант ​

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок. Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку. Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи. Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!» Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими. Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре. Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною. Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає. Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.

Українська мова... Красива, мелодійна, співуча... Її хочеться слухати, дослухатись до мелодійних слів, пісень...Не дарма її порівнюють з морем - глибоким, красивим, шум хвиль якого також хочеться слухати й слухати. І кожна краплина в ньому - це слово. Тому як краплини утворюють море, так і слова утворюють мову, чим більше їх, тим вона різноманітніша.
Чи не бувало в когось колись такого відчуття, що хочеться пірнути в цю синю воду і не виринати, окунутись її звуками, відчути, як вона огортає твоє тіло? Чи не захоплював вигляд тієї води, що хотілось невідривно дивитись на цю красу і слухати її шум? Ці слова не лише про красиве безкрає море, але й про таку ж красиву безкраю українську мову, яка так і захоплює своїм звучанням. Але якщо вона - море, а море може висохнути, то і ця чудова мова може зникнути. Щоб це не трапилось, кожен українець повинен бути "дощем" і наповнювати море краплинами-словами.
Бережімо українську мову, бережімо це неперевершене море, що зволожує наш край своєю цілющою водою! Бо що трапиться з землею без води, з Україною без нашої рідної мови? Вона просто висохне...