Земля - це наш унікальний дарунок. Вона подарувала нам життя, ми можемо спокійно вчитися і працювати. Адже більше ні на одній планеті у великій сонячній системі життя немає. Лише у нас, на Землі, є повітря, яким ми дихаємо і без якого загине все живе. Є вода, без цієї дивної і казкової по своєму складу рідини не зможе жити ні один живий організм на землі. Йде дощ, який дарує нам свою прохолоду, живить землю і наповнює наші водоймища. Є у нас такі красиві океани, мори і річки, в яких живе інший світ, світ тварин і рослин. А як добре і прекрасно влітку поринути в прохолодну воду. І ми навіть не замислюємося, що такого чарівного дарунку більше ніде у всьому всесвіті.
З давніх часів чоловік і природа тісно взаємозв'язані. В давнину первісні люди повністю залежали від довкілля. Але йшов час, людина еволюціонувала, удосконалювався його мозок. Люди навчилися добувати вогонь, будувати житла, створювати знаряддя праці. Людина не лише завойовувала своє місце серед інших племен, але і намірилася підпорядкувати саму природу.
Питання взаємодії з довкіллям актуальне і сьогодні. Проголосивши себе царем серед всіх живих істот, чоловік забув, що сам є частиною природи, вінцем її творіння. І замість вдячності продовжує поводитися дуже агресивно. Ні для кого не секрет, як згубно сьогодні позначається на навколишньому світі діяльність людини.
В одномумісті жили два маленьких горобчики Чик та Чирик. Дуже любили вони вихвалятись один перед одним.
Одного сонячного ранку горобчики знову почали вихвалятись. Чик, гордо піднявши голову, сказав:
- Подивись, яке в мене гарне пір'ячко. Воно так і виблискує на сонці.
Чирик відповів:
- Та ти тільки поглянь, які у мене ніжні крильця, тендітний хвостик. Я набагато кращий від тебе.
Чик аж закричав від таких слів. Між горобчиками почалась сварка, яка невдовзі переросла в бійку.
За маленькими хвальками, хитро примруживши оч гав великий чорний кіт Мурко. Чик та Чирик бились так, що аж летіло пір'я. Кі тихенько підкрався і швидко стрибнув за здобиччю. Вхопив горобчиків за хвостики. Перелякані пташенята почали вириватись, і таки полетіли. У Мурка в лапах залишилися лише їхні хвостики. Посідали бідолашні на паркані і мовчать. Нікому не хочеться більше вихвалятись, та і немає чим.
З того часу горобчики жили дружно. А якщо і кортіло деколи похвалитись, то одразу згадували про свої хвостики, які залишились у Муркових лапах.
